Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Викладене дозволяє зробити наступні практичні висновки: 1) звернення з позовом про примушення до виконання обов'язку в натурі, в тому числі і про стягнення грошової суми, виплата якої передбачена договором, не припиняє обов'язку виплатити процента та пеню; 2) з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання обов'язку в натурі не припиняється нарахування процентів, а також пені за прострочення виконання відповідного обов'язку; 3) виконання рішення суду про присудження до виконання обов'язку в натурі повинно провадитись в процесуальних (публічно-правових) формах; 4) мирові угоди на стадії виконавчого провадження можливі за умови затвердження їх судом (п. 2 частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження»); 5) припинення обов'язку шляхом виконання судового рішення заліком не допускається без оформлення акта відповідно до ст. 30 Закону «Про виконавче провадження»; 6) непред'явлення виконавчого листа, наказу господарського суду чи іншого виконавчого документа у встановлений строк, як правило, позбавляє стягувача права на примусове стягнення, а добровільне виконання, не оформлене в публічно-правовій формі, дає право вимагати повернення виконаного.

27. Останнім часом актуалізувалась проблема розмежування відносин, що регулюються цивільним законодавством, з одного боку, та законодавством про виконавче провадження, з іншого. Мали місце випадки, коли органи державної виконавчої служби здійснювали дії стосовно осіб, що не були учасниками виконавчого провадження, а суди відмовляли в захисті прав таких осіб з посиланням або на те, що вони не є учасниками виконавчого провадження, або на те, що дії державних виконавців та органів державної виконавчої служби мають оскаржуватись в спеціальному порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. У зв'язку з цим слід мати на увазі, що законодавство про виконавче провадження та про порядок оскарження дій (бездіяльності) державних виконавців (органів державної виконавчої служби) може поширюватись на відносини, якщо однією із сторін є боржник або стягувач. У спеціально передбачених випадках таке законодавство поширюється на правовідносини з участю інших осіб (наприклад, ст. 53 Закону «Про виконавче провадження»). На інші відносини законодавство про виконавче провадження поширюватись не може. Тому ст. 59 названого Закону надає особі, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, право звернутись до суду не із скаргою, що випливає із правовідносин, які виникають у процесі виконавчого провадження, а з позовом, зміст якого складають матеріально-правові вимоги. Зокрема, законодавство про виконавче провадження не може поширюватись на правовідносини органів державної виконавчої служби з особами, що не є боржником або стягувачем, якщо спеціальними правилами не передбачено інше. Викладене стосується також випадків, коли відповідно до ст. 29 КУАП [30] конфіскується майно, що не належить правопорушникові. Власник у таких випадках не є учасником провадження у справі про адміністративні правопорушення. Він не є учасником і виконавчого провадження. Отже, у зв'язку з виконанням постанови про конфіскацію майна за його власником слід визнати право на захист своєї власності шляхом пред'явлення позову про захист права власності. Якщо порушення права власності мало місце, такий позов підлягає задоволенню.

28. Ще одне питання розмежування сфер дії цивільного законодавства і законодавства про виконавче провадження пов'язане із зверненням стягнення за зобов'язаннями боржника на частину майна господарського товариства (крім акціонерного), що відповідає частці боржника у статутному (складеному) капіталі товариства, або на частку боржника у спільному майні. Теоретично розмірковуючи, звернення стягнення на майно боржника, в тому числі його майнові права, — це категорія виконавчого провадження. Але ж є фактом, що в Цивільному кодексі ця категорія також використовується досить широко (ст. 131, 149, 366, 377). За таких умов звернення стягнення слід визнати категорією не тільки виконавчого, а і цивільного права. Вимога про звернення стягнення на певне майно, що може бути отримане боржником відповідно до ст. 131, 169, 366, 377 ЦК, е матеріально-правовою. Можливість пред'явлення її в суді не виключає дії ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», яка надає державному виконавцеві право звернутись до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні для звернення стягнення на неї.

29. Ускладнення правозастосування, викликане більш широким залученням до цивільного обороту землі (земельних ділянок) прийняттям Господарського кодексу [42], потребує більш чіткого розмежування сфери дії цивільного та інших галузей законодавства. У зв'язку з цим пропонується враховувати наступне. Сфера відносин, що регулюються цивільним законодавством, протягом тривалого часу формується за залишковим принципом: всі суспільні відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством за умови, що вони не врегульовані спеціальним законодавством.

Наведемо два приклади.

Державний орган прийняв індивідуальний правовий акт, що порушує цивільні права фізичної особи. З цього приводу виникають цивільно-правові відносини, оскільки державний орган діяв за межами наданих йому повноважень. До цих відносин застосовуються норми Цивільного кодексу.

Податковий орган протиправно донарахував суму податкового зобов'язання фізичної особи. Відносини, що при цьому виникають, регулюються спеціальними нормами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196]. Якби таких положень в спеціальному законі не було, на відносини, що виникли, поширювалась би дія цивільного законодавства, в силу якого платник податку отримав би право вимагати повернення безпідставно набутого.

30. У частині, в якій норми Господарського кодексу регулюють відносини, що ґрунтуються на владному підпорядкуванні, розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів зазвичай не викликає ускладнень, оскільки Цивільний кодекс на такі відносини не поширюється. У випадках, коли Господарський кодекс регулює відносини, яким притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності їх учасників, таке розмежування здійснюється за загальним правилом: відносини, на які поширюється чинність Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом, якщо у Господарському кодексі або іншому спеціальному законі відсутні відповідні спеціальні норми.

31. Сутність співвідношення сфер дії Цивільного і Господарського кодексів виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК. Виходячи із того, що всі майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються Цивільним кодексом (ч. 1 ст. 1 ЦК), ч. 2 ст. 9 ЦК допускає можливість встановлення законом особливостей регулювання таких майнових відносин у сфері господарювання. Отже, існує єдиний масив майнових відносин, які характеризуються названими вище ознаками. Вони є цивільними відносинами, що регулюються Цивільним кодексом. Законом, зокрема, Господарським кодексом [42] можуть установлюватись особливості регулювання тієї частини цих відносин, які складаються в сфері господарювання.

32. Частина 2 ст. 9 ЦК логічно бездоганно узгоджується з ч. 2 ст. 4 ГК, яка передбачає можливість визначення Господарським кодексом особливостей регулювання майнових відносин. Ця узгодженість двох Кодексів у визначенні співвідношення сфер дії Цивільного та Господарського кодексів дещо ставиться під сумнів положенням абзацу другого ч. 1 ст. 4 ГК, відповідно до якого майнові та немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом, не є предметом регулювання Господарського кодексу. Слід зробити висновок про те, що це положення суперечить численним спеціальним нормам, які сформульовані в Господарському кодексі, а тому воно застосуванню не підлягає. Ось ці положення: 1) «майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності...» (ч. 1 ст. 175 ГК). Тобто, цивільно-правові зобов'язання — це рід, а майново-господарські — це вид. Нормами цивільного права щодо цих зобов'язань встановлюються загальні (родові) правила, а нормами господарського права — спеціальні (видові); 2) «майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом» (абзац другий ч. 1 ст. 175 ГК); 3) «Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом...» (ч. 7 ст. 179 ГК). Таке ж положення формулюється у ч. 5 ст. 182 ГК стосовно попередніх договорів.

Про поширення спеціальних положень Господарського кодексу на майнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом (за умови відповідного складу суб'єктів та виникнення цих відносин при здійсненні господарської діяльності), свідчать норми, сформульовані в ч. 4 ст. 55, ст. 92, абзаці другому ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 155, ч. 4 ст. 162, ч. 4 ст. 200, ч. 3 ст. 202, ч. 1 ст. 223 ГК тощо.

33. Подальше розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів з урахуванням ч. 1 ст. 175 ГК має здійснюватись шляхом встановлення кола учасників господарських відносин. Учасники господарських відносин визначаються в ст. 2 ГК занадто широко. Тут — майже всі суб'єкти будь-яких правовідносин. Дещо звужує коло господарських відносин ст. 1 ГК, відповідно до якої обов'язковим учасником господарських відносин є суб'єкт господарювання. Тобто не буває господарських відносин (майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу) без участі суб’єктів господарювання. Ще більше звужується це коло визначенням у ч. 3 ст. 175 ГК того, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами — громадянами (громадянами, які не зареєстровані як підприємці), не є господарськими, регулюються іншими актами законодавства (маються на увазі акти цивільного законодавства). Із ч. 2 ст. 175 ГК випливає і позитивне правило, що відображає це негативне (таке, що встановлює, «хто не є») правило: майново-господарські зобов'язання виникають між суб'єктами господарювання, а також між такими суб'єктами і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами.

34. На цьому не закінчується вирішення задачі розмежування сфер дії Цивільного і Господарського кодексів. Наступним кроком на цьому шляху є встановлення кола осіб, що є суб'єктами господарювання. Суб'єкти господарювання визначаються у ст. 55 ГК. Не будемо відхилятися від теми та звертати увагу на категорію господарської компетенції (це нова для вітчизняного законодавства правова конструкція стосовно учасників майнових відносин).

Крім громадян, які зареєстровані як підприємці, до суб'єктів господарювання належать господарські організації. Це відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК — «юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку».

35. Відповідно до Цивільного кодексу створюються товариства (підприємницькі і непідприємницькі) та установи (ст. 83 — 87 ЦК). Непідприємницькі товариства та установи можуть бути далекими від господарської діяльності. Але це — питання факту. Юридично вони відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК безумовно визнаються суб'єктами господарювання. У цитованому п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК слова «які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку» відносяться не до всіх названих тут юридичних осіб, а тільки до «інших юридичних осіб», оскільки слова «інші юридичні особи» відокремлені від інших однорідних членів речення сполучником «а також». Звідси не слід робити висновок про те, що будь-які майнові відносини з участю таких юридичних осіб є господарськими і регулюються Господарським кодексом, оскільки цим Кодексом регулюються не всі майнові відносини суб'єктів господарювання, а тільки ті, які виникають в процесі їх господарської діяльності (ст. 1; ч. 1 ст. 3; ч. 1 ст. 175 ГК). Але ж на цьому етапі нам треба встановити коло осіб, що мають статус суб'єктів господарювання. Стосовно всіх юридичних осіб, що створюються відповідно до Цивільного кодексу, це питання вирішується позитивно.

36. Стосовно державних, комунальних та інших підприємств як суб'єктів господарювання питань виникати не повинно: вони можуть визначатись за суто формальною ознакою — наявністю в їх установчих документах згадки те, що вони є підприємствами.

37. Інші особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку, також визнаються суб'єктами господарювання. До таких не можуть належати органи державної влади та органи місцевого самоврядування, оскільки їм заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. 3 ст. 52 ГК), а діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, є господарським забезпеченням негосподарюючих суб'єктів, а не господарською діяльністю (ч. 3 ст. З ГК). Інші юридичні особи публічного права (крім зазначених органів) можуть бути зареєстровані в податкових органах як неприбуткові організації і набути статусу суб'єктів господарювання в тій частині, в якій вони відповідно до законодавства здійснюють господарську діяльність. Це погоджується з ч. 3 ст. 45 ГК, яка поширює дію цього Кодексу на ту частину діяльності юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, яка (діяльність) за своїм характером є підприємницькою.

38. Подальше відокремлення кола майнових відносин, до яких переважно над положеннями Цивільного кодексу застосовуються норми, сформульовані в Господарському кодексі, здійснюється за допомогою аналізу категорії господарської діяльності, оскільки Господарський кодекс регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності (ст. 1 ГК). Навіть у випадках, коли у майнових відносинах обидві сторони — суб'єкти господарювання, на ці відносини не може поширюватись чинність Господарського кодексу, якщо при цьому жоден із них не вступив у ці відносини у процесі організації та здійснення господарської діяльності.

39. Господарська діяльність у ч. 1 ст. З ГК [42] визначається як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність поділяється в ч. 2 ст. 3 ГК на два види: 1) підприємництво. Це — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою отримання прибутку. Суб'єкти такої господарської діяльності іменуються підприємцями. Логічно було б назвати таку господарську діяльність комерційною, маючи на увазі назву іншого виду господарської діяльності, але законодавець називає підприємництво господарською комерційною діяльністю лише в заголовку глави 4 Господарського кодексу; 2) некомерційна господарська діяльність. Вона «може здійснюватись і без мети одержання прибутку» (ч. 2 ст. 3 ГК). Узяте в лапки формулювання (через сполучник «і») дає підставу для висновку про те, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватись і з метою одержання прибутку, і без такої мети. Але в спеціальному положенні ст. 52 ГК некомерційне господарювання визначається як самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку, що і слід вважати спеціальним положенням, яке підлягає переважному застосуванню.

40. Слід очікувати, що найбільші труднощі в практиці правозастосування буде викликати розмежування майнових відносин з участю суб'єктів господарювання на ті, які виникли в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і ті, які виникли поза таким процесом. Правильне правозастосування неможливе без врахування того, що господарські відносини поділяються на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та інші, і що господарсько-виробничими є відносини, які виникають між суб'єктами господарювання при «безпосередньому» (ч. 5 ст. 3 ГК) здійсненні господарської діяльності. Але ж і звужувати коло господарсько-виробничих (а отже, — і майнових відносин, на які поширюється чинність Господарського кодексу), з огляду на виникнення господарсько-виробничих відносин при «безпосередньому» здійсненні господарської діяльності, підстав немає. Зокрема, безпосереднє здійснення господарської діяльності не обмежується реалізацією готової продукції. Воно полягає також і в тому, що в межах майново-господарських зобов'язань суб'єкт господарювання створює матеріально-технічне забезпечення господарської діяльності, організаційні, фінансові та інші умови господарювання.