Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Що стосується постанов Верховної Ради України, прийнятих до введення в дію Конституції України, то заперечення їх юридичної сили було б необґрунтованим.

11. В Україні продовжує діяти ціла низка декретів Кабінету Міністрів, що містять норми цивільного права. Повноваженням видавати декрети Кабінет Міністрів був наділений у період з 25 листопада 1992 року до 25 травня 1993 року (Закон «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 ст. 1145 Конституції України» від 18 листопада 1992 р. 19 грудня 1992 р. цей Закон було прийнято в новій редакції, в якій він отримав назву «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» [68]). Відповідно до названого Закону і Закону «Про порядок застосування Закону «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 ст. 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 4-7 ст. 1145 Конституції України» від 21 листопада 1992 р. [67], декрети, прийняті Кабінетом Міністрів протягом зазначеного періоду, мають силу законів.

12. Цивільний кодекс в цілому стоїть на позиції суттєвого обмеження правового регулювання майнових відносин підзаконними актами (актами, що видаються органами виконавчої влади на виконання законів). Про це свідчать численні посилання в Цивільному кодексі на особливості укладання та виконання окремих видів договорів, які мають встановлюватись законами. Це часто стосується тих договорів, які традиційно укладались та виконувались відповідно до підзаконних актів (наприклад, ст. 713 — 714 ЦК). Але зазначення в Цивільному кодексі регулювання відповідних відносин законами не призвело до втрати чинності відповідними підзаконними актами, які продовжують діяти до прийняття рішень про втрату ними чинності або до врегулювання відповідних відносин законами.

13. Хоч Президентові України і надане повноваження на основі та на виконання Конституції видавати укази і розпорядження, це повноваження обмежується питаннями, переліченими в частині першій ст. 106 Конституції. Але тут право Президента видавати укази з питань цивільного права не передбачено. Враховуючи це п. 4 Перехідних положень Конституції України Президентові України було надано право протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України (цей строк закінчився 28 червня 1999 року) видавати укази з економічних питань, що не врегульовані законами. Встановлена також процедура прийняття таких указів. Такі укази повинні бути схвалені Кабінетом Міністрів України, скріплені підписом прем'єр-міністра України. Одночасно з підписанням указу такого роду Президент повинен був подати відповідний законопроект до Верховної Ради. Якщо протягом тридцяти днів з дня подання такого законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, Указ вступає в дію і діє до набрання чинності законом, прийнятим з відповідних питань. Слід звернути увагу на ту обставину, що у зазначеному порядку Президент мав право видавати укази з питань, які законами не врегульовані.

Право Президента видавати укази з економічних питань включало й право видання указів цивільно-правового змісту. З припиненням дії п. 4 Перехідних положень Президент втратив право видавати укази, що містять норми цивільного права. Але Цивільний кодекс передбачає регулювання цивільних відносин указами Президента, щоправда, обмежуючи це право Президента випадками, встановленими Конституції. Це надає можливість нормотворчості Президента в сфері цивільного права, хоч посилання на Конституцію в ч. 3 ст. 4 ЦК зводить ці можливості нанівець.

14. Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України. Повноваження Кабінету Міністрів, в тому числі правотворчі, визначаються ст. 21 Закону «Про Кабінет Міністрів України». На підставі цього Кабінет Міністрів має право видавати нормативно-правові акти з усіх питань цивільного права, якщо тільки ці питання не віднесені до виключної компетенції Верховної Ради або не врегульовані законами, а самі ці нормативно-правові акти Кабінету Міністрів не суперечать Конституції і законам України. Відповідно до ч. 4 ст. 4 ЦК актами цивільного законодавства можуть бути тільки постанови (а не розпорядження) Кабінету Міністрів. На неприпустимість видання Кабінетом Міністрів постанов всупереч Цивільному кодексу та законам зазначається в ч. 4 ст. 4 ЦК. За наявності таких суперечностей відповідні положення постанов Кабінету Міністрів не можуть застосовуватись.

15. Центральні органи виконавчої влади відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України повноваження на видання нормативно-правових актів у сфері цивільного права можуть отримати лише на підставі Конституції і законів. З урахуванням цього ч. 5 ст. 4 ЦК встановлює, що інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим мають повноваження видавати акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією і законом. Оскільки ні Конституція, ні закони не містять загальних положень про надання центральним органам виконавчої влади, органам влади Автономної Республіки Крим повноваження видавати нормативно-правові акти в сфері цивільного права, слід враховувати наступне.

По-перше, спеціальними законами окремі центральні органи виконавчої влади наділені повноваженнями видавати акти, що містять норми цивільного права. Так, Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 5) [105] наділяє Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку правом здійснювати державне регулювання ринку цінних паперів. Повноваження Національного банку видавати нормативно-правові акти передбачено ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]. Закон «Про приватизацію державного майна» [110] прямо не передбачає повноваження Фонду державного майна видавати нормативно-правові акти, що регулюють майнові відносини в процесі приватизації, але покладає на нього обов'язок зі здійснення державної політики в сфері приватизації (ст. 7). Цьому відповідає посилання в п. 6 Тимчасового положення про Фонд державного майна України [245] на право цього органу «видавати в межах своєї компетенції нормативні документи».

По-друге, при вирішенні питання про повноваження органів виконавчої влади і органів влади Автономної Республіки Крим видавати нормативно-правові акти в сфері цивільного права в першу чергу слід керуватися частиною другою ст. 19 Конституції України [1], відповідно до якої органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим жорсткий нормативістський підхід при застосуванні цього конституційного положення був би невиправданим. Справа в тому, що Верховна Рада з об'єктивних причин не в змозі справитися із завданням законотворчого забезпечення реалізації Конституції України. Для цього потрібний певний час. За таких умов слід визнати, що частина друга ст. 19 Конституції вміщує в собі не тільки нормативний регулятор, а й декларацію. Беззастережне заперечення юридичної сили підзаконних актів, насамперед — указів Президента України, які встановлюють повноваження органів виконавчої влади на видання нормативно- правових актів, у тому числі в сфері цивільного права, призвело б до руйнування правопорядку і було б порушенням частини першої ст. 8 Конституції України, яка принцип верховенства права поставила навіть попереду принципу найвищої юридичної сили Конституції. Тому правотворчість органів державної виконавчої влади, що здійснюється на основі повноважень, встановлених навіть підзаконним актом, слід визнати такою, що на цьому етапі розвитку держави не суперечить Конституції і законам, якщо тільки немає більш конкретної підстави для визнання відповідного нормативно-правового акта чи окремих його положень такими, що не мають юридичної сили. Беручи до уваги реалії, що склалися, можна було б визнати повноваження центральних органів виконавчої влади видавати акти, що містять норми цивільного права, якщо вони були закріплені в Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади [252], в положеннях про окремі міністерства, державні комітети чи інші органи, в інших нормативно-правових актах. Однак, назване Загальне положення не надає центральним органам виконавчої влади правотворчих повноважень у сфері цивільного права. У той же час положення про окремі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади надають деяким з них такі повноваження. Це слід враховувати при тлумаченні ч. 5 ст. 4 ЦК, яка підкреслює, що інші органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим вправі видавати нормативно-правові акти цивільного права «лише у випадках і межах, встановлених Конституцією і законом».

Разом з тим не повинні застосовуватись ті акти центральних органів виконавчої влади, які видані без повноваження або на підставі повноваження, що надане нелегітимним способом (маються на увазі повноваження, що надані дорученнями Кабінету Міністрів, які не оформлені його постановою чи розпорядженням).

16. Не може бути достатнім для надання центральним органам виконавчої влади і органам влади Автономної Республіки Крим повноваження видавати нормативно- правові акти, що містять норми цивільного права, саме по собі зазначення в Цивільному кодексі того, що певні відносини регулюються законами та іншими нормативно- правовими актами (законодавством, актами законодавства).

17. Окремі повноваження на видання нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, надаються місцевим державним адміністраціям (ст. 18 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128]). Акти місцевих державних адміністрацій не належать до категорії актів законодавства, але є нормативно-правовими актами.

18. До категорії законодавства не прийнято відносити нормативні акти, що приймаються органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції, передбаченої Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] і спеціальними актами законодавства (наприклад, постановою Кабінету Міністрів «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» [283]). Однак, зазначені органи вправі затверджувати нормативні акти, що містять норми цивільного права (в межах компетенції, передбаченої названим законом). Видання нормативно-правових актів місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування не повністю відповідає ч. 6 ст. 4 ЦК, що передбачає однакове регулювання цивільних відносин на всій території України. Але якщо воно передбачене спеціальним законом або підзаконним актом, легітимність якого слід визнати, то можливість прийняття такими органами нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, не може заперечуватися.

19. Поширене застосування таких нормативно-правових актів, що містять норми цивільного права, як типові договори. В одних випадках їх юридична сила зумовлюється законами, що прямо надають відповідному державному органу повноваження затверджувати типові чи примірні договори. Так, ч. 2 ст. 7 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [122] право затвердження типового договору на відкриття рахунку у цінних паперах, типового депозитарного договору і договору на обслуговування емісії цінних паперів надано Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Такі типові договори як нормативно-правові акти, підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції.

В інших випадках типові договори затверджуються органами виконавчої влади в силу їх повноваження, закріпленого в підзаконних актах, і реєструються в Міністерстві юстиції. При цьому повноваження може бути сформульовано прямо чи непрямо. Такі типові договори не є юридично бездоганними, оскільки державні органи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах компетенції та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте практика змушена визнавати їх юридичну силу, оскільки не прийняті закони, що визначають правовий статус органів виконавчої влади.

Зберігають чинність деякі типові договори, затверджені державними органами до запровадження реєстрації нормативних актів міністерств і відомств у Міністерстві юстиції (реєстрація запроваджена з 1 січня 1993 р. Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» [250]).

Якщо ж типові договори затверджені без належного повноваження чи не зареєстровані в Міністерстві юстиції, хоча були затверджені після 1 січня 1993 р., вони можуть використовуватись лише як методичний матеріал.

Ціла низка текстів договорів затверджена Правлінням Національного банку як додатки до Інструкції про межбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті [368]. У кінці кожного з текстів договорів міститься застереження про те, що відповідні суб'єкти при укладенні таких договорів вправі змінювати передбачені цими договорами умови, а також встановлювати умови, не передбачені текстами договорів, затверджених Правлінням НБУ. Це дає підставу для висновку про те, що Правління НБУ не розглядає зазначені тексти договорів як юридично обов'язкові, хоч воно і вправі видавати нормативно-правові акти з питань, які складають зміст його повноважень (ст. 56 Закону «Про Національний банк України» [132]).

Стаття 17 Статуту залізниць [287] передбачає встановлення Правилами перевезень вантажів форми договору про організацію перевезень вантажів. Умови цієї «форми» також містять норми цивільного права.

Що стосується примірних договорів, то їм не повинен надаватись юридично обов'язковий характер. їх положення не можна застосовувати навіть у тих випадках, коли відповідні питання не врегульовані законодавством і договором. їх значення зводиться до рівня рекомендацій.