Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

45.15. Суб'єкт господарювання уклав ліцензійний договір з винахідником про умови використання винаходу в господарській діяльності. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Проте винахідник може зареєструватись як підприємець (наприклад, з метою поширення на нього більш прийнятних умов оподаткування). У такому разі укладений договір слід кваліфікувати як господарський. Відповідно, і зобов'язання, що виникло, є господарським.

45.16. Суб'єкт господарювання уклав договір з благодійною організацією про перерахування на рахунок цієї організації в банку 300 тисяч гривень з умовою, що за ці гроші організація придбає автомобіль «Мерседес» та здійснить передання його як благодійної допомоги обласному управлінню державної служби вільного часу. Суб'єкт господарювання цей договір уклав не при здійсненні господарської діяльності. Тому договір і зобов'язання не є господарськими.

45.17. Суб'єкт господарювання уклав договір та перерахував в порядку надання безповоротної фінансової допомоги на рахунок державного органу в банку грошову суму. Виникло цивільно-правове зобов'язання, на яке Господарський кодекс та інші акти господарського законодавства не поширюються, оскільки суб'єкт господарювання уклав цей договір не при здійсненні господарської діяльності, а інша сторона зобов'язання не є суб'єктом господарювання.

45.18. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність (абзац четвертий ст. 2 Закону «Про кооперацію» [202]), а тому зобов'язання з участю кооперативів та інших суб'єктів господарювання, а також юридичних осіб, як правило, є господарськими. Виняток складають зобов'язання з участю таких суб'єктів, які (зобов'язання) утворилися не при здійсненні господарської діяльності хоч би з однієї сторони. Цивільно-правовими, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, є також зобов'язання з участю кооперативів, з одного боку, та фізичних осіб, які не мають статусу підприємців, — з іншого.

Обслуговуючі кооперативи надають послуги (абзац п'ятий ст. 2 Закону «Про кооперацію»), тобто здійснюють господарську діяльність (ч. 1 ст. 3 ГК), тому зобов'язання з їх участю належить кваліфікувати так же, як і зобов'язання з участю виробничих кооперативів. Це ж стосується і споживчих кооперативів, що виконують роботи, надають послуги або передають товари за плату.

45.19. Споживче товариство визначається як організація громадян для спільної господарської діяльності (ч. 2 ст. 111 ГК; ч. 1 ст. 5 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]). Прийняття Закону «Про кооперацію» не вплинуло на статус споживчих товариств, визначений Законом «Про споживчу кооперацію». Тому, як правило, договори споживчих товариств з іншими юридичними особами є господарськими. Не виключається їх кваліфікація як цивільно-правових, на які не поширюється чинність Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства, в тих же випадках, коли договори будь-яких суб'єктів господарювання не визнаються господарськими. Майнові відносини споживчих товариств з фізичними особами, які не є підприємцями, регулюються цивільним законодавством.

45.20. Кредитна спілка надає своїм членам кредити. Хоч ця діяльність кредитної спілки і є господарською (ч. 1 ст. 21 Закону «Про кредитні спілки» [184]), але ж участь у зобов'язанні фізичних осіб (членами кредитних спілок відповідно до ст. 1 і 10 названого Закону можуть бути тільки фізичні особи) виключає кваліфікацію таких зобов'язань як господарських.

З іншого боку, господарськими є наступні зобов'язання з участю кредитних спілок:

1) зобов'язання поруки кредитної спілки перед юридичною особою, що є кредитором члена кредитної спілки; 2) зобов'язання щодо розміщення тимчасово вільних коштів кредитної спілки в установах банків чи об'єднаній кредитній спілці; 3) зобов'язання щодо отримання кредитною спілкою кредитів в банках, об'єднаній кредитній спілці; 4) зобов'язання щодо надання кредитів іншим кредитним спілкам. При кваліфікації відносин з участю кредитних спілок належить враховувати, що вони прямо визначаються як неприбуткові (ч. 2 ст. 130 ГК), але ж ця стаття розміщена в главі 13 Господарського кодексу, що має посилання в заголовку на інших суб'єктів господарювання (тобто, кредитні спілки визнаються суб'єктами господарювання).

45.21. Торгово-промислові палати є неприбутковими організаціями. Разом з тим, визнається право торгово-промислових палат займатися підприємницькою діяльністю (при цьому прибуток не розподіляється між членами палати, а спрямовується на виконання статутних завдань (ст. 1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121])). Торгово-промислові палати мають право надавати послуги і вступати в інші зобов'язання із суб'єктами підприємницької діяльності та іншими юридичними особами. Всі зобов'язання, що виникають при здійсненні торгово-промисловими палатами такої діяльності, є господарськими. Якщо торгово-промислова палата укладає договори з фізичними особами, які не є підприємцями, виникають цивільно-правові зобов'язання.

45.22. Відповідно до підпункту «а» п. 7.11.11 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] органи державної влади, органи місцевого самоврядування та створені ними юридичні особи, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, належать до категорії неприбуткових організацій. Низкою нормативно-правових актів [339] за цими юридичними особами визнається право надавати платні послуги. Відносини щодо їх надання можуть бути визнані господарською діяльністю, визначеною в ч. 1 ст. З ГК [42], залежно від того, який суб'єкт надає послуги. Якщо таким є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, зобов'язання, що виникло за таких умов, не може бути кваліфіковане як господарське, оскільки таким органам заборонено здійснення як комерційної господарської діяльності, тобто підприємництва (ч. 2 ст. 3; ч. 4 ст. 43 ГК), так і некомерційної господарської діяльності (ч. 3 ст. 52 ГК). Якщо послуги надають інші неприбуткові організації, що утримуються за рахунок бюджетів, неприбуткові організації виступають як суб'єкти господарювання.

Тому такі зобов'язання є господарськими у всіх випадках, коли послуги надаються суб'єктам господарювання або юридичним особам, які не є суб'єктами господарювання. У разі надання послуг фізичним особам, що не є підприємцями, виникають цивільні зобов'язання, на які не поширюються положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства. Стосовно здійснення господарської діяльності юридичними особами, що мають статус неприбуткових організацій, необхідно враховувати наступне. Такі юридичні особи можуть визнаватися суб'єктами господарювання лише у відносинах, в яких вони надають послуги, виконують роботи чи передають товари в межах дозволеної для них господарської діяльності. Інший випадок, коли на відносини з участю юридичних осіб, що мають статус неприбуткових організацій, поширюється чинність Господарського кодексу, пов'язується з отриманням такими особами товарів, робіт, послуг від суб'єктів господарювання.

45.23. Управління Пенсійного фонду і управління освіти уклали договір купівлі- продажу меблів, що виявилися у продавця зайвими. З цього приводу виникло цивільно- правове зобов'язання, на яке положення Господарського кодексу та інших актів господарського законодавства не поширюються, оскільки обидві сторони договору не є суб'єктами господарювання.

46. Складність розмежування предмета цивільного та господарського права проявилася в багатьох формулюваннях Господарського кодексу. Так, ч. 2 ст. 218 ГК встановлює: «Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання..., якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення». Тут спочатку йдеться про учасників господарських відносин, якими відповідно до ст. 2 ГК є, зокрема, споживачі, в тому числі і фізичні особи, які не зареєстровані як підприємці. Далі зазначається про відповідальність за порушення господарського зобов'язання, учасниками якого громадяни, які не є господарюючими суб'єктами (громадяни, які не зареєстровані як підприємці), бути не можуть (ч. 1 ст. 175 ГК). Отже, положення ч. 2 ст. 218 ГК поширюється на учасників господарських зобов'язань, якими можуть бути суб'єкти господарювання (ст. 55 ГК) і негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи, в тому числі органи державної влади і місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (ч. 2 ст. 175 ГК). Але на цьому труднощі в тлумаченні ч. 2 ст. 218 ГК не закінчуються. Далі йдеться про умови звільнення від відповідальності суб'єктів господарювання, що виключає поширення цього правила на юридичних осіб, які не є суб'єктами господарювання, але можуть бути учасниками господарських зобов'язань відповідно до ч. 2 ст. 175 ГК.

Виходить, що інша сторона тих же правовідносин звільняється від відповідальності відповідно до положень Цивільного кодексу (ст. 614, 617). Наведене свідчить про значне і невиправдане ускладнення нормативного матеріалу. Такого вітчизняна юриспруденція ще не знала: одна сторона зобов'язання звільняється від відповідальності відповідно до положень однієї галузі права, а інша — другої. Але ж ще гіршим було б шукати вихід при правозастосуванні за межами букви закону та виправляти при правозастосуванні невдалі положення закону.

47. Господарський кодекс поширюється на організаційно-господарські відносини, якими є «відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю» (ч. 6 ст. 3 ГК). Поняття організаційно-господарських повноважень як родове частково розкривається через видове поняття організаційно-установчих повноважень власника (ст. 135 ГК). Для уточнення поняття «організаційно-господарські повноваженя» можна використати положення ч. 5 ст. 22 ГК, відповідно до якої «держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектору і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління». Аналогічним щодо територіальних громад та органів місцевого самоврядування є положення ч. 1 ст. 24 ГК: «управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління».

48. Організаційно-господарські відносини як предмет Господарського кодексу відповідно до ст. 176 ГК виникають між: а) суб'єктом господарювання (юридичною особою) і засновником цього суб'єкта (органом державної влади, місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо суб'єкта господарювання). Термін «господарська компетенція» стосовно зазначених органів використовується в ч. 1 ст. 2; ч. 2 ст. 8; ч. 4 ст. 57 ГК, але його зміст достатньо чітко не визначається. Разом з тим, поняття «господарська компетенція», що розглядається як сукупність господарських прав та обов'язків, використовується стосовно суб'єктів господарювання в ч. 1 ст. 55 ГК; б) суб'єктами господарювання, що створюють об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств (ці відносини виходять за межі предмета цивільного права, оскільки однією із їх сторін є органи управління, що не є юридичними особами); в) суб'єктом господарювання, якому учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво спільною діяльністю, і іншими учасниками такого договору (ч. 4 ст. 176 ГК); г) іншими суб'єктами (абзац п'ятий ч. 2 ст. 176 ГК).

49. Для більш чіткого визначення організаційно-господарських відносин спробуємо охарактеризувати суб'єктів цих відносин, визначити їх зміст та звернути увагу на деякі їх особливості.

Якщо юридична або фізична особа заснувала господарське товариство або підприємство, то відносини між цією юридичною особою та господарським товариством (підприємством) є організаційно-господарськими. На них поширюється чинність Господарського кодексу, а в частині, не урегульованій цим Кодексом, ці відносини регулюються Цивільним кодексом. Засновниками господарських товариств і підприємств можуть виступати державні органи, що наділені організаційно-установчими повноваженнями (ст. 135 ГК); органи влади Автономної Республіки Крим і органи місцевого самоврядування, що наділені тими ж повноваженнями; господарські товариства (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК [42]), а також інші суб'єкти господарювання за відсутності встановлених законодавством обмежень (абзац четвертий ч. 2 ст. 176 ГК організаційно- господарськими зобов'язаннями називає зобов'язання між суб'єктами господарювання у разі, якщо один із них щодо іншого є дочірнім підприємством); торгово-промислові палати (ст. 11 Закону «Про торгово-промислові палати» [121]); об'єднання громадян (ст. 20 Закону «Про об'єднання громадян» [62]); релігійні організації (ст. 19 Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» [49]); благодійні організації (ст. 13 Закону «Про благодійництво і благодійні організації» [116]); профспілки (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139]); організації роботодавців (ст. 28 Закону «Про організації роботодавців» [172]); споживчі товариства, їх спілки (ст. 11 Закону «Про споживчу кооперацію» [61]); творчі спілки (ст. 23 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» [118]); фізичні особи (ст. 114 ЦК; ст. 79 ГК). На останнє треба звернути увагу — відносини між фізичними особами — засновниками підприємницького товариства або приватного підприємства і таким товариством, підприємством є організаційно-господарськими.

50. Організаційно-господарські зобов'язання між засновником та створеним ним господарським товариством, підприємством включають наступні права суб'єкта організаційно-господарських повноважень: 1) визначати, в тому числі змінювати, мету і предмет господарської діяльності; 2) визначати структуру утвореного ним суб'єкта господарювання; 3) визначати склад і компетенцію органів управління суб'єкта господарювання; 4) передавати майно у власність суб'єкта господарювання або закріплювати майно на праві господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності) чи на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної господарської діяльності); 5) встановлювати порядок використання майна, в тому числі вирішувати питання про напрямки використання прибутку; 6) припиняти діяльність суб'єкта господарювання (ч. 1, 2 ст. 135 ГК).