Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

1. Неважко помітити, що ст. 4 ЦК підходить до джерел цивільного права із суто позитивістських позицій. Це і зрозуміло, оскільки позитивістський підхід передумовлений заголовком цієї статті. Але ж і в інших статтях Цивільного кодексу не йдеться про співвідношення позитивного права, що формулюється в актах цивільного законодавства, та природнього права. Тим часом, це питання постало на практиці як досить гостре. Зокрема, політичні діячі і науковці інколи зазначають у відповідних випадках на те, що суддя зобов'язаний вийти за межі букви закону і фактів, що встановлені у справі, з метою досягнення справедливості судового рішення. Автори високо цінують саму постановку цього питання, оскільки вона має фундаментальне значення для формування правової системи України в цілому. Якщо у країні з багатим позитивним правовим досвідом (мається на увазі Франція) одні судді визнають, що вони спочатку знаходять справедливе рішення справи, а потім шукають йому нормативне обгрунтування, а інші це з обуренням відхиляють як ганебну практику (див. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отношения, 1999 — С. 91), то у нас ці питання до останнього часу не ставились взагалі. Проте на цей час ця проблема постає як така, що суттєво впливає на практику вирішення цивільно-правових спорів. Питання про безпосереднє застосування природнього права при вирішенні судових справ не може вирішуватись абстрактно, тобто у відриві від змісту чинної Конституції України [1] та законів. Зміст Конституції і Цивільного кодексу дає підставу для наступних висновків: 1) природне право безпосередньо включене в систему позитивного права в Україні частиною першою ст. 8 Конституції, яка закріплює принцип верховенства права. Тільки після закріплення цього принципу у ст. 8 Конституції йдеться про найвищу юридичну силу Конституції; 2) норми природнього права закріплюються в більш конкретних положеннях Конституції, зокрема, у ст. 3, яка визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність найвищими соціальними цінностями; 3) закріплення в Конституції найважливіших ідей природнього права, закріплення їх в інших законах, зокрема, в п. 6 ст. 3 ЦК, виключають необхідність прямого застосування норм природничого права без посилання на норми позитивного права.

Навіть Європейський Суд з прав людини при тлумаченні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] верховенство права і правомірність тлумачить як відповідність певних дій змісту Конвенції, тобто визнає нормативний фактор, не допускає оцінки внутрішнього законодавства, міжнародних актів та за обставин справ безпосередньо на предмет їх відповідності ідеям справедливості та іншим фундаментальним принципам будь-якої демократичної держави.

2. Останнього часу серед науковців, в тому числі і тих, які суміщують теоретичні дослідження з практичною роботою у сфері правозастосування, стало помітним прагнення до перегляду того понятійного апарату, що став надбанням теорії та практики правотворчості і правозастосування упродовж десятиліть. Це — хибний шлях. До такого надбання треба ставитись шанобливо. Це стосується, зокрема, категорії законодавства. Її зміст досить чітко визначився за багато десятиріч і охоплює всі нормативні акти, що реєструються Міністерством юстиції. Це розуміння даної категорії відображене у ч. 1 — 4 ст. 4 ЦК. У ч. 5 ст. 4 ЦК використовується більш широке поняття «нормативно-правові акти». Отже, звужувати зміст категорії законодавства до поняття «закону» або розширювати його до змісту терміна «нормативно-правові акти» було б невиправданим, бо вело б до зменшення визначеності багатьох норм цивільного права. Зауважимо, однак, що чітке розмежування понять «закону» і «законодавство» в актах національного законодавства України співіснує із застосуванням у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод терміна «закон», під який відповідно до практики Європейського Суду з прав людини стосовно України підпадають всі акти законодавства, що зареєстровані у Міністерстві юстиції України.

Що стосується поняття законодавчих актів, то під ними слід розуміти закони, інші акти Верховної Ради, що мають силу законів (кодекси, основи законодавства, а також постанови Верховної Ради, що прийняті до введення в дію Конституції України).

3. Під актами цивільного законодавства розуміються нормативно-правові акти відповідних державних органів (ч. 1 — 4 ст. 4 ЦК), що формулюють норми цивільного права. Але правотворчі органи зазвичай не забезпечують галузевої чистоти нормативно-правових актів. Навіть Цивільний кодекс не вдалось вберегти від включення до нього норм конституційного, адміністративного, трудового і цивільного процесуального права. Найбільш наглядним прикладом такого роду є ст. 279 ЦК, що встановлює правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права. Тому комплексні нормативно-правові акти, що містять в собі норми різних галузей права, також є актами цивільного законодавства остільки, оскільки в них формулюються норми цивільного права.

4. Стаття, що коментується, визнає Конституцію основою цивільного законодавства України. Це означає дещо інше, ніж пряме твердження про те, що Конституція України є основним законодавчим актом цивільного права. Частину 1 ст. 4 ЦК слід тлумачити так, що положення Конституції, які стосуються майнових та особистих не- майнових відносин, котрі регулюються цивільним законодавством, слід визнати такими, що одночасно формулюють норми конституційного права (вони регулюють відносини між людиною (юридичною особою) та державою), а також норми цивільного права, що поширюються на відносини між суб'єктами, які (відносини) мають ознаки, передбачені ч. 1 ст. 1 ЦК. Теоретично підготовлений юрист прагне до більшої юридичної чистоти і визначеності при галузевій кваліфікації суспільних відносин та норм, що їх регулюють, але ж твердження про те, що згадані положення Конституції регулюють лише відносини з участю держави та не регулюють відносини, обома сторонами яких є інші суб'єкти, явно суперечило б змісту цих положень і невиправдано звужувало б сферу їх дії.

У Конституції містяться фундаментальні правові положення про економічну багатоманітність суспільного життя, про рівність суб'єктів права власності перед законом, про право приватної власності (ст. 13, 15, 41). Цивільно-правовий зміст мають правила ст. 32 Конституції про недопустимість втручання в особисте і сімейне життя, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, про судовий захист права на спростування інформації, що не відповідає дійсності, та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої поширенням зазначеної інформації. Відносини щодо відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади і місцевого самоврядування, яким присвячена ст. 56 Конституції, також мають цивільно-правовий характер. Стаття 142 Конституції вирішує таке важливе питання, як визнання територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах суб'єктами права власності. У Конституції містяться й інші положення, що формулюють норми цивільного права.

5. Частина друга ст. 8 Конституції встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. З огляду на це і в ч. 2 ст. 4 ЦК зазначається, що актами цивільного законодавства є такі закони, які видаються відповідно до Конституції. Проте не варто було б робити безапеляційний висновок про те, що не можуть бути визнані актами цивільного законодавства закони, які не повністю відповідають Конституції України. Лише стосовно законів і інших нормативно-правових актів, які визначають права і обов'язки громадян і які не доведені до відома населення, ст. 57 Конституції України [1] встановлює, що вони є нечинними. У решті випадків проблема відповідності нормативно-правових актів Конституції України є більш складною. Частина третя ст. 8 Конституції дійсно визнає норми Конституції нормами прямої дії. Але ж відповідно до частини другої ст. 152 Конституції закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. До цього моменту вони діють. Прийняття Конституційним

Судом рішення про неконституційність відповідних актів не є підставою для перегляду справ за нововиявленими обставинами. У таких випадках сторона, яка отримала в результаті застосування неконституційного акта грошові суми чи майно або зберегла їх, залишається в такому стані. Сторона, у якої виникла матеріальна або майнова шкода в результаті застосування неконституційного акта, вправі пред'явити відповідну вимогу до держави на підставі частини третьої ст. 152 Конституції України. Належить, однак, враховувати, що п. 4 ст. 361 ЦПК встановлює таку підставу для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами, як визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи. Немає підстав для твердження про те, що це положення не підлягає застосуванню.

Верховний Суд в постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» [386] роз'яснює, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи. Разом з тим, Верховний Суд роз'яснив, що Конституцію України слід застосовувати в наступних випадках: 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України неврегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України (це положення слід поширити і на постанови Кабінету Міністрів).

Верховенство Конституції України як акта прямої дії над законами та іншими нормативно-правовими актами визнається безпосередньо в законах. Так, застосування Вищим господарським судом закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції, є підставою перегляду постанови Вищого господарського суду Верховним Судом в касаційному порядку (п. 1 ст. 11115 ГПК [31]).

6. Що стосується нормативно-правових актів, справи про невідповідність яких Конституції непідвідомчі Конституційному Суду, то питання про їх невідповідність Конституції вирішується судом при розгляді спору, що виникає із правовідносин, на які поширюються такі акти. На неможливість застосування таких актів в силу їх невідповідності Конституції зазначається в судовому рішенні (ухвалі, постанові). Ці акти можуть оскаржуватись в суді фізичними та юридичними особами відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС [45]. Але адміністративним судам непідвідомчі спори, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України, тобто спори щодо конституційності актів Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

7. Законодавець виділяє Цивільний кодекс серед інших законів, називає його основним актом цивільного законодавства. Оскільки Цивільний кодекс є основним актом цивільного законодавства, приписується, щоб інші закони видавались відповідно не тільки до Конституції, а й до Цивільного кодексу. Але це формулювання не означає, що у випадках, коли закон суперечить Цивільному кодексу, він не може застосовуватись. По-перше, визнання Цивільного кодексу основним актом цивільного законодавства не означає, що цей Кодекс має вищу юридичну силу порівняно з іншими законами. По-друге, припис видавати закони, які мають регулювати цивільні відносини відповідно до Цивільного кодексу у ч. 2 ст. 4 ЦК доповнюється своєрідним механізмом забезпечення: на суб'єкта законодавчої ініціативи, що подав проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс, покладається обов'язок одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу. Другим елементом цього механізму є обов'язок Верховної Ради розглянути ці два законопроекти одночасно. Більш радикальних правил на випадок невідповідності прийнятого закону Цивільному кодексу (ним могла б бути неможливість застосування нового закону) не встановлено. Тут законодавець виявив прагматизм та деяку зневагу до юридичної чистоти Цивільного кодексу як акта цивільного права, що не повинен був включати до себе норми конституційного (державного) права, які регулюють законодавчий процес. По-третє, слід враховувати, що в зв'язку з введенням в дію Цивільного кодексу його Прикінцеві та перехідні положення прямо не передбачають втрати чинності численними законами, що суперечать Цивільному кодексу. До внесення змін до відповідних законів вони (крім законів, що формулюють положення, які кваліфікуються як спеціальні) не будуть застосовуватись, але не в силу верховенства Цивільного кодексу над іншими законами, а в силу правила про переважне застосування норм пізніше прийнятого закону (маючи на увазі, що будь-який кодекс — це теж закон, незважаючи на те що він так прямо і не називається).

8. Стаття 92 Конституції України визначає коло майнових відносин, що є предметом цивільного права і підлягають регулюванню виключно законами України. Законами України визначається правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва, а також засади цивільно-правової відповідальності. Не можна, проте, думати, що викладені норми якимось чином обмежують повноваження Верховної Ради приймати закони, що регулюють інші суспільні відносини в сфері цивільного права. Стаття 92 Конституції лише не допускає можливості видання з названих питань підзаконних актів. Що стосується повноважень Верховної Ради видавати закони, які регулюють цивільні відносини, то вони Конституцією України не обмежуються. Не можуть вони обмежуватися й іншими законами, оскільки це суперечило б Конституції України.

9. Після прийняття Конституції зберегли чинність акти Верховної Ради України під назвою «Основи» (Основи законодавства України про охорону здоров'я [69], Основи законодавства України про культуру [58]). Такі «Основи» підписувалися Президентом, тобто приймалися в порядку, встановленому для законів, і ніхто не має сумнівів в їх юридичній силі як законів. З'явився досвід прийняття Верховною Радою «Основ» і після прийняття Конституції. Щодо їхньої юридичної сили як законів можливі сумніви, оскільки вони офіційно законами не називаються. Тому було б доцільно, щоб Верховна Рада приймала закони про затвердження актів під заголовком «Основи». Це ж стосується і кодексів, що приймаються Верховною Радою. На їх юридичну силу як законів необхідно вказати прямо, а не вважати це само собою зрозумілим.

10. Конституція [1] передбачає прийняття Верховною Радою постанов та інших актів, визначає порядок їх прийняття (ст. 91) і підписання (ст. 88). Однак ні Конституція, ні закони не визначають юридичної сили постанов та інших актів Верховної Ради, не приписують Президентові видавати укази і розпорядження, зокрема, на основі постанов Верховної Ради, хоч таке положення стосовно Конституції і законів у ст. 106 Конституції є. Щоправда, Кабінету Міністрів приписується забезпечувати виконання не тільки Конституції і законів (ст. 116 Конституції), а й прийнятих відповідно до Конституції і законів постанов Верховної Ради. У практиці допускається прийняття постанов, що містять норми цивільного права. Так, відповідно до ст. 7 Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» [106] перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих заощаджень установлюються постановою Верховної Ради. Очевидно, такі постанови повинні визнаватись такими, що визначають лише порядок дії Закону, виконання якого є обов'язковим. Але ще кращим було б відмовитись від практики прийняття Верховною Радою постанов, що містять норми цивільного права.