Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Імперативний метод використовується при регулюванні охоронних відносин, у випадках забезпечення публічних екологічних інтересів, при виникненні надзвичайних екологічних ситуацій та ін. Цей метод є виправданим і у випадках вчинення екологічних правопорушень, коли виникає необхідність застосування імперативних (обов’язкових для виконання) правових приписів щодо конкретних осіб. Він виявляється у встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сертифікації, ліцензуванні та екологічній експертизі, застосуванні заходів адміністративної та кримінальної відповідальності за вчинені екологічні правопорушення.

Прийоми та способи диспозитивного методу використовуються передовсім при регламентації відносин власності на природні ресурси, договірних відносин, відносин сумісного використання природних ресурсів, при відшкодуванні заподіяної шкоди тощо.

Екологічне право – це самостійна галузь права у правовій системі України, норми якої регулюють суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і майбутнього поколінь.

14.1.2. Об’єкти та суб’єкти екологічного права

Під об’єктами права зазвичай розуміють майнові, природні, духовні та інші блага, з приводу яких формуються правовідносини.

Об’єкти екологічного права – це сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем, життя та здоров’я громадян, що підлягають правовій охороні. Вони є однорідними.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 5) як об’єкт екологічного права виокремлює навколишнє природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об’єкти, які підлягають особливій охороні; життя і здоров’я людей. Навколишнє природне середовище (довкілля) визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів. Це середовище являє собою складну екосистему, якій властиві не тільки суто природні, а й природно-антропогенні цінності, з приводу яких виникають відповідні відносини. Будучи об’єктом екологічного права, вони існують без участі людини або з певною її участю.

Природними об’єктами вважаються невід’ємні компоненти навколишнього природного середовища. До природних ресурсів належать усі природні блага, які є джерелом задоволення потреб людини. Як джерело споживання та задоволення економічних потреб можуть бути як залученими в господарський обіг, так і невикористовуваними в економіці в той чи інший період (землі, води, надра, атмосферне повітря, об’єкти рослинного та тваринного світу та ін.). Природні ресурси поділяються законом на ресурси загальнодержавного та місцевого значення.

До природних територій і об’єктів, що підлягають особливій охороні, належать території та об’єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші території.

Уся сукупність різноманітних територій та об’єктів охоплюється поняттям екологічної мережі. Ця мережа, згідно із Законом України «Про екологічну мережу», утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природноресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні (ст. 3).

Самостійною складовою об’єкта екологічного права виступає здоров’я та життя людини, що підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки.

До основних ознак об’єктів екологічного права належать:

1) природний, природно-антропогенний або антропогенний характер походження;

2) відсутність вартості у природних і природно-антропогенних об’єктів;

3) неможливість або обмежена можливість відновлення природних і природно-антропогенних об’єктів;

4) екологічний зв’язок з навколишнім природним середовищем;

5) особливий правовий режим їх використання, який містить значну кількість приписів, виконання яких обов’язкове для суб’єктів цих відносин, тощо.

Суб’єктами екологічного права визнаються: народ України, держава, територіальні громади, фізичні та юридичні особи, громадські, міжнародні та релігійні об’єднання, іноземні держави та ін. Суб’єктам екологічного права притаманні наступні характерні ознаки: вони наділені відповідними юридичними правами та обов’язками і реально здатні брати участь в екологічних правовідносинах. У цих правовідносинах реалізуються суб’єктивні права конкретних осіб – учасників правовідносин. Особа набуває статус суб’єкта екологічних правовідносин, коли вона володіє екологічною правоздатністю та екологічною дієздатністю. Здатність володіти екологічними правами й обов’язками заведено вважати екологічною правоздатністю, а здатність самостійно здійснювати екологічні права та обов’язки становить екологічну дієздатність.

З-поміж суб’єктів екологічного права самостійну групу становлять фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства). За наявності певних умов фізичні особи можуть виступати суб’єктами права власності на окремі природні ресурси, здійснювати право загального та спеціального користування ними, наділені правом на подання позовів до винних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища, та ін.

Юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована відповідно до законодавства. Залежно від порядку створення з-поміж цих суб’єктів закон розрізняє юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Як суб’єкти екологічного права вони теж повинні володіти екологічною правоздатністю та дієздатністю.