Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Лісовий кодекс України в редакції від 8 лютого 2006 р. присвячений регламентації відносин з метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони і відтворення лісів, збереження їхніх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах на основі їх науково обґрунтованого, раціонального використання. Ліси України визнаються її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують переважно екологічні, естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні. До лісових ресурсів належать деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, які використовуються для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Відносини в галузі використання та охорони надр регламентуються Кодексом України про надра, прийнятим 27 липня 1994 р. З урахуванням специфіки надр вони оголошені виключною власністю народу України і можуть надаватися тільки в користування, наприклад, для видобутку корисних копалин, геологічного вивчення тощо.

Закон України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. регулює відносини в галузі охорони, використання та відтворення об’єктів тваринного світу.

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу регулюються Конституцією України, Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», Лісовим кодексом України, а також спеціальним Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Завданням Закону України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 р. (зі змінами та доповненнями) є регламентація відносин у цій сфері з метою збереження, поліпшення і відновлення стану атмосферного повітря, запобігання і зниження шкідливого впливу на атмосферне повітря, а також зміцнення правопорядку і законності в цій сфері. Він визначає правові й організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони і використання атмосферного повітря.

Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. закріплює правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, а також відтворення його природних комплексів і об’єктів.

14.1.5. Право власності на природні ресурси

Право власності на природні ресурси – це сукупність правових приписів, які регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами в інтересах як окремої особи, так і суспільства в цілому. Згідно зі ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розміщені в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади й органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Зміст права власності на природні ресурси становлять правомочності власника щодо володіння, користування і розпорядження конкретним природним ресурсом.

Володіння означає фактичне утримання конкретного природного ресурсу, панування над ним. Користування – це забезпечена і гарантована законом можливість безпосередньої експлуатації для встановлених цілей шляхом використання корисних властивостей природних ресурсів. Під розпорядженням природними ресурсами розуміють гарантовану власникові законом можливість провадити дії, спрямовані на визначення або зміну юридичного статусу (долі), стану природних ресурсів. З-поміж таких дій найбільш значущими є надання природних ресурсів у користування (у тому числі на умовах оренди), передача їх у власність іншим суб’єктам у встановленому порядку, визначення цільового призначення природних ресурсів, вилучення їх із користування чи викуп із права власності та ін. Право розпоряджатися природними ресурсами – головна правомочність власника. Право володіння і право користування природним ресурсом власник може реалізувати самостійно або передати іншим суб’єктам (наприклад, користувачам), але при цьому він завжди зберігає за собою право розпорядження зазначеним природним ресурсом. Переважна більшість природних ресурсів перебуває в державній власності.

Чинне екологічне законодавство розрізняє поряд з державною комунальну і приватну власність на окремі природні ресурси. Йдеться, зокрема, про землю, ліси, водні об’єкти та об’єкти тваринного світу.

У власності держави можуть перебувати всі природні ресурси. При цьому деякі з них (наприклад, надра) є виключною власністю держави. Це означає, що нікому іншому, крім держави, той чи інший об’єкт природи не може належати на праві власності і надається тільки в користування.

Суб’єктом права державної власності на певні природні ресурси, як ідеться, наприклад, у Кодексі про надра (ст. 4) і Водному кодексі (ст. 6), визначено народ України, а в Лісовому кодексі (ст. 7) і Законі «Про тваринний світ» (ст. 5) – державу в особі Верховної Ради України. Проте незалежно від того, хто, згідно із зазначеними нормативними актами, визнаний власником природних ресурсів, здійснюється це право через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Повноваження органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування в галузі використання та охорони природних ресурсів закріплені чинним законодавством.

Суб’єктом права комунальної власності на природні ресурси закон визнає територіальну громаду конкретного населеного пункту. Вона може здійснювати власницькі повноваження (тобто володіти, користуватися і розпоряджатися, наприклад, землею) як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно з чинним законодавством, суб’єктами приватної власності на певні природні ресурси є фізичні та юридичні особи. До останніх належать лише недержавні та некомунальні юридичні особи.

14.1.6. Право природокористування

Природокористування – одна з найважливіших взаємодій людини з природою. Використання людиною природних ресурсів в основному регулюється правовими приписами. Розрізняється право природокористування в об’єктивному і суб’єктивному сенсі. Право природокористування в об’єктивному значенні являє собою правовий інститут, тобто сукупність правових норм, що регламентують порядок, умови і підстави виникнення, здійснення, зміни і припинення прав та обов’язків суб’єкта, який користується природними ресурсами. Під правом природокористування в суб’єктивному значенні розуміють забезпечену законом можливість безпосередньої експлуатації суб’єктом природного ресурсу чи його частини з метою отримання певних благ (матеріального чи нематеріального характеру). Право природокористування є глибоким за своїм змістом. З-поміж його різновидів можна виокремити: право землекористування, право водокористування, право лісокористування, право користування надрами, право користування тваринним світом, право користування атмосферним повітрям, право користування природно-заповідними територіями та ін.

Експлуатація природних ресурсів у встановленому порядку можлива як користувачами, так і власниками цих ресурсів.

Право природокористування характеризується певними принципами. Найважливішими з них є: цільовий характер природокористування, комплексність, сталість, стабільність, самостійний захист прав суб’єктів, які здійснюють експлуатацію природних ресурсів, ліцензування, похідність від відповідних форм власності на природні ресурси та ін.

Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє право загального і право спеціального використання землі, вод, надр, лісів, тваринного і рослинного світу, інших природних ресурсів. Суб’єктами загального використання природних ресурсів можуть бути тільки громадяни. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» гарантує громадянам це право для задоволення різних життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.).