Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Закони, що встановлюють злочинність діяння або посилюють кримінальну відповідальність, зворотної дії не мають. Закони, які скасовують злочинність діяння, пом’якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання такими законами чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Закони, що частково пом’якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, а частково посилюють кримінальну відповідальність або іншим чином погіршують становище особи, мають зворотну дію в часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ст. 5 КК України).

Слід зазначити, що кримінально-правові заборони кореспондують із поширеністю дозволу на злочинну поведінку чи на зловживання правом серед населення. Кримінально-правове попередження злочинів – це дія кримінального Закону в цілому, а не виключно окремих його норм та інститутів. Відповідність кримінально-правової заборони оцінці такої заборони в населення робить закон ефективним, в іншому разі справа йде про розповсюдження аномії і правового хаосу, що відображується у правовому нігілізмі населення.

21.3. Поняття й ознаки злочину

Ціла низка норм КК України присвячена основному інституту кримінального права – злочину. Законодавець у нормах кримінального закону шляхом закріплення відповідних об’єктивних та суб’єктивних ознак визначає, які із вчинюваних суспільно небезпечних діянь є злочинами. При цьому законодавець, формулюючи ознаки конкретного складу злочину, завжди відштовхується від тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, які мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину.

Розвиток сучасної кримінології та кримінального права свідчить про те, що історія розуміння злочину та злочинності пройшла чималий шлях становлення від характеристик антагоністичного продукту класового суспільства до відносно самостійної системи соціальних відхилень, функціонування якої є іманентною рисою сучасного соціального розвитку. Сьогодні злочинність доцільно розглядати як соціальний інститут, який реалізується в сукупності діянь, відносно яких є кримінальні заборони. Такий інститут існує у правовому полі, яке диференцує девіації з точки зору позитивного права та культури суспільства в цілому. Право та антиправо, маргінальна культура, звичаї зловживання правом формують коло девіацій у суспільстві. Криміналізація частини цього кола девіацій залежить від умов розвитку цивілізаційного процесу.

Злочинність та зловживання владою та зловживання правом, що існують поряд, є об’єктивними даними, що, функціонуючи в політичному, економічному, культурному просторі суспільства, певною мірою визначають розвиток держави, і, враховуючи транснаціональний характер деяких злочинів або зловживань владою, – цивілізації в цілому. Свавілля та вседозволеність суперечать цивілізаційній свободі розвитку людини та громадянина, суспільства в цілому. Відомо, що система кримінально-правових заборон має тенденцію до поширення та ускладнення. Водночас спрощення структури призводить до зниження якості правового регулювання. Зростання девіантної поведінки поряд із зловживаннями правом є нормою в сучасному суспільстві. Причому кримінальна заборона нині перебуває в постійному розвитку, стабільна заборона минулого також розвивається. У першому випадку йдеться про необхідність постійної корекції щодо нових заборон (комп’ютерні злочини, наприклад). У другому – про інтерпретаційні процеси в доволі інерційному кримінальному законодавстві, які дозволяють, використовуючи поширене тлумачення застосування певної норми Верховним Судом, поширювати старі норми на нові види відносин.

Немає потреби наголошувати, що історична спадщина, геополітичне розташування України передбачають певну наступність правових позицій та концепцій. Тим паче в кримінальному праві, яке через свій чітко окреслений примусовий характер та каральну суть зобов’язано бути найстабільнішою галуззю, що не сприймає різких змін і стрибкоподібного вирішення питань, пов’язаних із криміналізацією і декриміналізацією діянь, а в цілому – із політикою в царині кримінально-правової протидії злочинності.

Якщо звернутися до джерел права Х – XVІІ ст., то в них важко знайти термін, який охоплював би всі кримінальні форми поведінки людей. В «Руській правді» (у різних редакціях) нерідко використовувалося слово «образа», «зла справа» (Соборне Укладення 1649 р.). Разом з тим, уже в середньовічних статутних грамотах вживаються словосполученя: «хто преступить ці правила» (Статут князя Володимира Святославича), «хто встановлення міг порушити» (Статут князя Ярослава Мудрого) та ін.

З такого роду словосполучень виникає й широко розповсюджується узагальнюючий термін «злочин». Етимологія цього терміна (подібна до відповідних слів в англійській та французькій мовах – crіme, у німецькій – Verbrecher, в іспанській – delіtos) характеризується в літературі як вихід за певні межі, що обумовило появу поглядів на поняття злочину як на певне порушення права в об’єктивному й суб’єктивному розумінні, що й знайшло своє відображення в одному з перших вітчизняних законодавчих формулювань: «Всяке порушення закону, через яке здійснюється посягання на недоторканність прав влади верховної й встановлених нею влад, або ж посягання на права або безпеку суспільства або приватних осіб, і є злочин» (ст. 1 Укладення про покарання кримінальні й виправні Російської імперії у редакції 1845 р.). У Кримінальному укладенні 1903 р. злочин ідентифікувався вже лише з «діянням, забороненим під час його скоєння законом під страхом покарання», і при цьому передбачалося, що воно (діяння) містить як активні, так і пасивні форми поведінки.

Нині положення про те, що без діяння не може бути злочину, стало аксіомою. Разом з тим, на відміну від традиційного трактування, що вбачає в злочині безпосередньо саме діяння, у юридичній літературі висловлювалася думка про те, що доцільнішим є визначення злочину з використанням термінів «дія» і «бездіяльність». Акцентуючи в понятті «злочин» на його здатності не лише заподіювати, але й створювати загрозу заподіяння шкоди, В. Д. Спасович, наприклад, вважав, що словом «посягання» охоплюються «і скоєні правопорушення, і замахи на правопорушення, і навіть готування до правопорушень». Неоднозначно був інтерпретований термін «посягання» і в плані його взаємозв’язку з внутрішньою, психічною стороною злочину. На думку М. С. Таганцева, вона залишається за межами змісту цього терміна, тому що порушення інтересу, охоронюваного нормами, можливе і з боку сил природи, і з боку особи, яка не володіє розумом, малолітньої, а тим часом злочинне порушення норм права припускає наявність вини.

Існують формальне й матеріальне визначення того, що є злочином.

У багатьох закордонних державах заведено формальне визначення злочину, тож злочином там вважається діяння, передбачене кримінальним кодексом відповідної країни. Але в цьому разі при формальному визначенні злочину можна, наприклад, осудити людину за крадіжку буханки хліба, адже формально це однаково крадіжка.

Матеріальне визначення злочину включає такі ознаки, які визначають, чому дане діяння є злочином. Насамперед це вказівка на суспільну небезпеку й об’єкти посягання. Однак не можна впадати й в іншу крайність, визначаючи злочин винятково через матеріальні ознаки, як це було зроблено в КК України 1922 р. Злочином визнавалася дія або бездіяльність, небезпечна для робітничо-селянського правопорядку.

Таким чином, діяння можна назвати злочином, якщо воно суспільно небезпечне, протиправне, винне й каране за кримінальним законом.

Одна з давніх традицій визначення в кримінальному законі поняття злочину знайшла своє відображення в КК України 2001 р., де в ст. 11 встановлено: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Закріплене законодавцем визначення злочину містить і матеріальні, і формальні його ознаки.

У встановленому на законодавчому рівні ч. 1 ст. 11 КК України визначенні злочину містяться такі обов’язкові ознаки злочину: 1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність); 2) діяння має бути вчинене суб’єктом злочину; 3) діяння є винним; 4) вказане діяння є суспільно небезпечним; 5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним Кримінальним кодексом; 6) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину взагалі. Водночас не є обов’язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними Кодекс передбачає і злочинні діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазізлочини), а також діяння, які є нейтральними щодо моралі.

Суспільна небезпечність, винність та вчинення протиправного діяння суб’єктом злочину є матеріальними ознаками злочину, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину; передбачення діяння Кримінальним кодексом – формальна ознака, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки) має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виявлений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим, і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), – не є злочином. Тому в ст. 11 КК України вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України, є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє свідомо, з волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, які відбуваються в суспільстві. Суспільна небезпечність належить до оціночних понять. Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець в Кримінальному кодексі встановлює, які діяння є суспільно небезпечними; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, мотив і мета тощо.

Ще однією обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб’єктивного ставлення у вину, тобто відповідальності лише за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.