Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

У доктринальному сенсі кримінальне право являє собою наукову дисципліну, яка досліджує в рамках домінуючої правової доктрини законодавство про злочини, покарання і практику їх застосування як стосовно відповідних умов розвитку існуючої у державі правової форми, так і з урахуванням положень порівняльного та історичного аналізу, ґенези правової теорії і догматики.

Предметом кримінального права є охоронні та регулятивні суспільні відносини, спрямовані на забезпечення реалізації прав і законних інтересів людини, держави та суспільства, змістом яких є взаємокореспондуючі права та обов’язки суб’єктів цих відносин з приводу протидії злочинності.

Методи кримінального права – це сукупність способів раціонального кримінально-правового впливу на суспільні відносини: дозвіл вчиняти або не вчиняти певні дії (статті 36 – 42, 47, 48, 51 – 64, 69 Кримінального кодексу України та ін.); заохочення до суспільно-корисної, правомірної поведінки (статті 46, 75 – 79, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 3 ст. 263 КК України та ін.); покладення обов’язку вчинити певні дії (статті 45, 46, 49, 65, 67, 68, 70 – 72, 74, 84, 90, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, санкції норм Особливої частини КК України та ін.); заборона певного діяння під загрозою покарання (заборона вчинення діянь, що визнаються злочинами, ч. 4 ст. 3, ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 60 КК України та ін.).

Завдання кримінального права (ст. 1 КК України) – забезпечення 1) охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку, громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, миру і безпеки людства та 2) запобігання злочинам.

Функції кримінального права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини: охорона – захист суспільних відносин (соціальних цінностей, благ, інтересів) від злочинних посягань; регулятивна – регулювання суспільних відносин (кримінально-правових) шляхом встановлення прав і обов’язків суб’єктів цих відносин; виховна – сприяння формуванню правової свідомості і правової культури, що є одним із засобів запобігання злочинам, зміцнення законності та правопорядку.

Принципи кримінального права – це втілені у кримінальному законодавстві загальнокерівні засади, які відображають соціальну суть кримінального права, його завдання, закономірності кримінально-правового регулювання. Загально-правові принципи: законності, гуманізму, демократизму, справедливості, науковості, рівності осіб перед законом. Спеціальні (галузеві) принципи: відповідальність лише за вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом; винна відповідальність; особиста відповідальність; диференціація кримінальної відповідальності та індивідуалізація покарання; невідворотність кримінальної відповідальності.

Уперше в чинному кримінальному законодавстві було закріплено основні керівні ідеї, що відображають головні уявлення сучасної кримінально-правової науки у країнах євразійської (слов’янської) правової сім’ї про підстави, стадії і форми реалізації кримінальної відповідальності за вчинені злочини. До них належать: принцип законності (статті 2 – 3 КК України), принцип винної відповідальності (ст. 2 КК України), принцип рівності (ст. 2 КК України), принцип справедливості (ст. 50 КК України), принцип невідворотності кримінальної відповідальності (статті 1, 2 КК України), принцип економії кримінальної репресії.

Встановлення в діях особи певного складу злочину є єдиною підставою кримінальної відповідальності цієї особи (ст. 2 УК України). Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає припиненню, якщо в діянні відсутній склад злочину (п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України).

Система кримінального права – це внутрішня його побудова, структура, заснована на певних принципах: Загальна та Особлива частини. Загальна частина містить норми, які визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права, складається з 15 розділів. Особлива частина містить норми, які описують конкретні види злочинів з вказівкою видів покарань та меж, у яких вони можуть бути призначені, складається з 20 розділів.

Кримінальне право тісно пов’язане з іншими галузями права, такими як: конституційне право, кримінально-процесуальне право, адміністративне право, кримінально-виконавче право, міжнародне право.

Наука кримінального права – це галузь юридичної науки про засади кримінальної відповідальності, злочини та покарання, яка є системою ідей, поглядів і концепцій вчених, що ґрунтуються на пізнанні закономірностей суспільного розвитку і кримінально-правового регулювання, дослідженні чинного кримінального законодавства та практики його застосування, зарубіжного досвіду кримінально-правового регулювання.

Наука кримінального права в сучасному розумінні виникла на зламі XVIII і XIX століть.

Отримавши первинні основи розвитку в Давньому світі, у Середні віки кримінальне право вивчалося й розглядалося не як самостійна наукова дисципліна, а як складова частина канонічного і римського права. Коментування проблем кримінального права та послідовне визначення значущості захисту суверенітету держави зумовило його перетворення на самостійну навчальну дисципліну. Причому запровадження принципу свободи волі як предтечі кримінальної відповідальності, дотримання положення про те, що немає злочину і немає покарання без вказівки на те в законі, безкомпромісна вимога послідовного збільшення жорстокості кримінальних покарань у рамках існуючої правової форми як основного засобу утримання населення від злочинів, наголошення на кару як на мету покарання, що супроводжувалися вірою в силу правового регулювання – на довгі роки визначили концептуальні положення як правової доктрини, так і кримінального законодавства. Здійснюючи правоохоронні, попереджувальні і виховні функції, сучасне кримінальне право сприяє контролю над злочинністю, її обмеженням, сприяє зміцненню системи суспільної та особистої безпеки.

Предметом кримінального права як науки є дослідження становлення і розвитку кримінального права, закономірностей кримінально-правового регулювання, засад кримінальної відповідальності, злочинів, що передбаченні чинним кримінальним законом, покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчиняють злочини. Робоча програма розвитку кримінально-правової науки в Європі вважає, що завдання правознавців сьогодні полягають в з’ясуванні того, яким чином новітні та старі форми злочинності можуть бути відображені в розумінні злочину, які процеси, відносини роблять вплив на почуття небезпеки та формування негативних стереотипів у суспільстві, що обумовлює подальшу криміналізацію. Порівняння різних режимів кримінально-правового впливу, попередження злочинності та суспільної інтеграції в їх динамічному взаємозв’язку надає можливість з’ясувати найбільш ефективні утилітарні практики обмеження злочинності. В цьому розумінні вкрай важливим має бути питання аналізу місця та ролі каральної сутності кримінального права в царині протидії злочинності.

Суспільство стає дедалі складнішим. Разом із ним складнішають право і кримінальне право зокрема.

Методи науки кримінального права – це сукупність способів раціонального дослідження предмета науки кримінального права: діалектичний – використання законів і категорій діалектики; історико-правовий – вивчення становлення і розвитку інститутів кримінального права України та зарубіжних держав; порівняльний – порівняння та аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових ідей, поглядів, концепцій, законодавства, практики його застосування; формально-логічний – використання законів та правил формальної логіки; соціологічний – вивчення причин та умов злочинності, її стану і динаміки, факторів, що впливають на ефективність і розвиток кримінального законодавства, думки людей щодо конкретних проблем кримінально-правового регулювання і т. ін.; системного аналізу – вивчення кримінально-правових явищ у їх системному взаємозв’язку; інші методи – прогнозування, експертних оцінок, моделювання, психологічного аналізу, статистичний тощо.

Отже, кримінальне право зіштовхується зі все новими й новими життєвими реаліями. Звісно, держава не може існувати без кримінально-правового примусу, оскільки відтворення злочинності як соціальний процес та індивідуальна кримінальність особистості як індивідуальна якість потребують існування примусових методів регулювання на різних рівнях правореалізації. Людям взагалі присутня тенденція діяти девіантно, і кримінальне право є остаточним інструментом впливу в системі заходів державного контролю.

Передусім, кримінальне право як наука сьогоднішнього дня сподівається звільнити себе від парадигм, які воно формулювало протягом останіх двох століть. З одного боку, це часткове звільнення від ідей позитивізму, враховуючи процеси обмежування державного впливу на злочинність (ресторативна юстиція, ювенальна юстиція, компенсаційні та реституційні механізми, формування юстиції причетних – суспільне правосуддя). З другого боку, це фатальна підтримка стабільності індетерміністської моделі, оскільки природний детермінізм особистої поведінки певним чином суперечить біхевіористським нормативним встановленням визначення винності особи через суб’єктивне інкримінування. Саме факти об’єктивного інкримінування у складах злочинів із подвійною формою вини у деяких бланкетних нормах свідчать про поширення думки про каузальність людської поведінки.

Утім, це суперечить суті моделі кримінально-правового захисту через адекватне покарання винних. Інші ж механізми кримінально-правового впливу (заходи безпеки, компенсації, соціального захисту) не відпрацьовувають, позаяк існує проблема із адекватним узгодженням каральної сутності цих заходів зі ступенем суспільної небезпеки діяння, характеристиками винної особи та потребами жертви злочину.

Саме проблема стабільного забезпечення охорони прав людини у кримінально-правовій догмі змінюється на проблему адекватності захисту цих прав традиційними засобами та пошуку нових, альтернативних покаранню заходів кримінально-правового реагування.