Розділ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Практична реалізація політики України в цій сфері покладена на Національну комісію з питань закордонних українців при Кабінеті Міністрів України, до якої входять народні депутати, представники Адміністрації Президента та центральних органів виконавчої влади, а також громадських організацій, які опікуються питаннями закордонних українців. Національна комісія приймає рішення про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця.

Заяви на отримання статусу закордонного українця подаються до закордонних дипломатичних установ України або до Міністерства закордонних справ. Такі заяви розглядаються у строк до 90 днів з дня реєстрації заяви в Національній комісії. У разі позитивного рішення щодо надання статусу закордонного українця особі видається посвідчення, а за відмови в наданні такого статусу – копія відповідного рішення. У такому випадку за особою залишається право повторного звернення щодо надання статусу закордонного українця.

Умовами надання особі статусу закордонного українця є: українська самоідентифікація; українське етнічне походження або походження з України; письмове клопотання отримати статус закордонного українця; досягнення 16-річного віку; відсутність громадянства України.

Підставою для відмови в наданні статусу закордонного українця особі є: дії, вчинені нею, які суперечать інтересам національної безпеки України; подання свідомо неправдивих даних або підроблених документів для отримання відповідного статусу; порушення інших вимог, передбачених Положенням про надання та оформлення посвідчення закордонного українця.

Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також має такі самі обов’язки, як і громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Захист основних прав і свобод закордонних українців є невід’ємною частиною зовнішньополітичної діяльності України.

5.9. Міжнародні відносини України

Принципи міжнародних відносин України визначені Конституцією, а порядок їх здійснення регламентований Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Згідно з Конституцією, зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. А практичні взаємовідносини України з іншими державами здійснюються на основі міжнародних договорів.

Міжнародний договір – це узгоджене волевиявлення двох або більше суб’єктів міжнародних відносин про встановлення взаємних прав і обов’язків.

Міжнародний договір може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.

За структурою міжнародний договір переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Міжнародні договори класифікують за різними підставами. За рівнем, на якому вони укладаються: міждержавні, міжурядові, відомчі. За кількістю сторін: дво– та багатосторонні. За об’єктом регулювання: політичні, економічні, зі спеціальних питань. За способом легалізації: договори, що підлягають ратифікації, і ті, що затверджуються уповноваженими органами.

Цей закон визначає порядок укладення, ратифікації, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою забезпечення її національних інтересів. Він застосовується до всіх міжнародних договорів – міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, незалежно від їх форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами). Поняття «укладення міжнародного договору» охоплює такі процеси, як ведення переговорів з метою підготовки тексту договору, прийняття тексту договору та висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору для України.

Міжнародні договори можуть укладатися з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України, уряду, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Від імені України можуть укладатися політичні, територіальні, мирні, щодо прав і свобод людини, про громадянство, про участь України в міждержавних союзах, про військову допомогу, про використання території та природних ресурсів України тощо. Від імені уряду укладаються договори з економічних, торговельних, науково-технічних питань, що належать до його компетенції. Від імені міністерств та інших центральних органів виконавчої влади укладаються договори з питань, що належать до їх компетенції.

Підписаний міжнародний договір підлягає офіційній легалізації, яка може здійснюватися шляхом його ратифікації або затвердження.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію. Договори, які не потребують ратифікації, легалізуються шляхом їх затвердження Президентом у формі указу, а урядом – у формі постанови. Укладені й ратифіковані (затверджені) міжнародні договори України становлять невід’ємну частину її національного законодавства і підлягають неухильному дотриманню Україною. Загальний нагляд за їх виконанням здійснює Міністерство закордонних справ.

Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені національним законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

У разі істотного порушення міжнародного договору України іншими його учасниками він може бути денонсований (розірваний) у тому ж порядку, у якому відбувалася його легалізація.