Розділ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

А оскільки Україна стала незалежним і повноправним суб’єктом міжнародних відносин, то їй необхідно було виголосити й принципи своєї внутрішньої і зовнішньої політики і в питаннях правонаступництва.

Правонаступництво держави – це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта міжнародного права до іншого у зв’язку зі зміною державного суверенітету.

Свою політику в цих питаннях Україна визначила в Законі «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., у якому вона проголосила принципи своєї внутрішньої і зовнішньої політики та визначила ті права і обов’язки, що склалися з правовідносин колишньої УРСР і СРСР, які вона з моменту проголошення незалежності визнає і бере на себе зобов’язання виконувати.

Зокрема, у законі зазначається, що: з моменту проголошення незалежності України її найвищим органом державної влади є Верховна Рада України; до прийняття нової Конституції України на її території діє Конституція УРСР; законодавство УРСР діє на території України остільки, оскільки воно не суперечить законам України, прийнятим нею після проголошення незалежності; органи державної влади, управління і правоохоронні органи діють до створення нових на основі нової Конституції; кордони УРСР оголошуються державним кордоном України; Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать її Конституції та інтересам; усі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, визнаються громадянами України, яка гарантує забезпечення прав і свобод людини кожному її громадянину згідно з міжнародно-правовими актами про права людини.

Слід підкреслити демократичний характер правонаступництва України у сфері громадянства, яка обрала так званий нульовий варіант, за яким її громадянами визнавалися всі особи, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території. Завдяки цьому було уникнуто проблем, що мали місце в тих пострадянських країнах, де умовами набуття громадянства визнавалося знання державної мови (що визначалося складанням іспиту), визначений законом час постійного проживання на території держави тощо.

З урахуванням факту припинення існування СРСР як суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності, що констатувалося главами держав Росії, України і Білорусії, які були засновниками Союзу РСР та підписали Союзний договір 1922 р., 8 грудня 1991 р. було створено Співдружність Незалежних Держав (СНД). Угоду про її створення було ратифіковано Постановою Верховної Ради України 10 грудня 1991 р.

З метою юридичного закріплення суверенітету Україною були прийняті й такі закони, як: «Про економічну самостійність», «Про мови в Україні», «Про національні меншини в Україні», «Про міжнародні договори України», «Про громадянство України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» тощо.

5.5. Державні символи України

Державні символи (від грецьк. symbolon – знак, прикмета, ознака) – це офіційно визнані та закріплені у правових актах і свідомості членів суспільства знаки, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави. Головними їх функціями є: представницька, політична, ідеологічна, інтегруюча, комунікативна та соціальна. Особливо гостра потреба в символіці виникає в період конституювання соціальних груп, заснованого на психологічному механізмі ідентифікації, позаяк саме символи допомагають підтримувати групові зв’язки, репрезентують певну групу в інших системах зв’язків. Крім того, вони є формою комунікації між владою і суспільством, засобом їхньої зовнішньої і внутрішньої легітимації. Наруга над державними символами зумовлює відповідальність, передбачену законами держави.

Державні символи характеризуються тим, що вони:

а) як правило, зафіксовані в речовій, знаковій або звуковій формі;

б) здатні лаконічно відображати історичні або політичні ідеї, які посідають відповідне місце в державній ідеології, етнопсихології, системі загальнолюдських цінностей;

в) офіційно закріплені в Конституції та інших правових актах;

г) є обов’язковими для використання на території держави у визначених законом випадках;

д) використовуються у спосіб, визначений відповідними правовими актами.

Згідно зі ст. 20 Конституції України, найважливішими символами держави, які є засобами її юридичного уособлення та ідентифікації як суб’єкта влади в системі внутрішніх і міжнародних відносин, є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Крім того, офіційними символами держави є й державна мова, її грошові знаки, дії політичного характеру (процедури нагородження, присяги, похорони, урочисті прийоми), місця політичної дії (приміщення парламенту, адміністрації Президента, його кабінет та резиденція) тощо.

Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького. Головним його елементом є тризуб, відомий в Україні з епохи Трипілля і як Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб).

Державним Гімном України, згідно із законом «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року, є національний гімн на слова П. Чубинського та музику М. Вербицького. Урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну. Його музичне виконання здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Столицею України є місто Київ.