Розділ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

5.4. Основні етапи розвитку української державності

Щодо етапів розвитку української державності висловлені різні міркування, але якщо йдеться про основні з них, то традиційно з-поміж них розрізняють: етап Київської Русі – княжу добу; козацьку державність XVI – XVIII століть; державність Української Народної Республіки; державність Радянської України; сучасну відроджену Українську державу.

У результаті об’єднання слов’янських племен у VII – VIII столітті виникла країна – Руська земля. Оскільки найінтенсивніше в цей період розвивалося об’єднання полян з центром у Києві, який за легендою був заснований братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь, то й держава, яка тут виникла, стала називатися Київська Русь. Її територія у IX столітті об’єднувала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (1019 – 1054). Саме в цей час з’явилась і найдавніша частина законодавства Київської Русі – «Руська правда». Але після смерті Ярослава почався період князівських міжусобиць і феодальної роздробленості Русі. Цим скористалися татаро-монголи, які захопили східну й центральну її частини, а згодом і литовські князі, які захопили західну частину її території, що й призвело до розпаду Київської Русі. У складі Великого князівства Литовського землі Київської Русі перебували до другої половини ХVI століття, а згодом частина їх відійшла до Російської імперії та Речі Посполитої.

Утиски з боку польської шляхти призводили до того, що українські селяни втікали від своїх панів і поселялися в безлюдному тоді Середньому Подніпров’ї. Втікачі називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запорізька Січ, яка була військово-політичним утворенням і мала військовий та територіальний поділ. У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на п’ять – вісім паланок. Найвищим органом влади у Запорізькій Січі була Військова рада, що, як правило, скликалася 1 січня та 1 жовтня, але на вимогу війська могла скликатися і в інший час. Свої ради були також у куренях і паланках. Очолював Січ кошовий отаман, який обирався Військовою радою і був наділений найвищою військовою, адміністративною та судовою владою. Йому допомагали військовий суддя, писар і осавул, які також обиралися радою на один рік. Курені очолювали курінні отамани, паланки – полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. Уся військова старшина також обиралася відповідними радами.

Посилення гніту з боку польської шляхти спричинило вибух народно-визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр., який під проводом Богдана Хмельницького втілив у життя ідею незалежної української держави на всій території України. Але під тиском політичних обставин у січні 1654 р. на Переяславській раді Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись при цьому суверенною державою. Однак згодом царизм, послідовно втілюючи в життя свою експансіоністську політику, пішов у наступ на суверенітет України, «…дабы Малую Россию к рукам прибрать…»5. Уже в 1708 – 1709 рр. було здійснено два радикальних заходи щодо різкого обмеження автономії України та влади гетьмана. Зокрема, були проведені «вибори» гетьмана за відсутності більшості старшин і без укладення відповідних договірних статей і видачі йому жалуваної грамоти, а також було призначено до гетьмана резидента (співправителя). З цією ж метою в 1722 р. було створено і Малоросійську колегію. Хоча загроза війни з Туреччиною, а отже, потреба в козацькому війську зумовлювали й політику «приласкания тамошнего народа», бо «когда с турками война начнется, тогда малороссияне… потребны будут во обороне от крымских татар»6.

І хоча гетьман Кирило Розумовський про становище в Україні цариці Єлизаветі Петрівні доповідав: «…Дерзновение приемлю Вашему Императорскому Величеству всеподданнейше донести, что Малая Россия во всех ее пределах, самодержавию Вашего Величества подвластных, Богу благодарение, находится в верноприсяжной своей должности, и никаких посторонних ниже подсылок, ниже каких-либо сумнительств по сие время нигде и ни от кого не слышно, и не было. О чем собственно моей рабской должности Вашему Императорскому Величеству доношу, и, припадая к стопам, есмь по конец жизни моей Вашего Императорского Величества всеподданнейший и всенижайший раб граф Кирила Разумовский. Марта 17 дня 1757 г. Глухов»7, політика царизму щодо України була послідовною.

Характерним її прикладом є настанова Катерини II князю О. В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора Малоросії (квітень, 1764 р.) «…Треба викоренити звихнену думку (українців), за якою вони вважають себе окремим народом, іншим від тутешнього (московського). Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв. Порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно. Але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно – безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, неначе вовки на ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба змагатися, щоб час і назва гетьманів зникли»8.

Як наслідок, гетьманство в Україні було ліквідоване, а при цьому наказувалось: «…Cмотреть накрепко, чтоб как в главных делах, так и в прочих какой противности не было, и народ к тому побуждаем от кого не был, и разведывать того накрепко всякими способы… Ежели тамошняя старшина будут намерения свои показывать, или просить о выборе гетмана, то надлежит пристойным образом советом своим… от того отвращать и при том проведывать и смотреть недреманным оком, кто из старшины в те гетманы будут желательны и не будут ли собирать челобитен… то в Кабинет Наш о том немедленно доносить»9.

А подальша політика Росії щодо України завершилась тим, що 5 червня 1775 р. за наказом Катерини ІІ російська армія під проводом генерала Текелія зруйнувала Запорізьку Січ, і Україна опинилася у складі Російської імперії.

У лютому 1917 р. в результаті буржуазно-демократичної революції, яка відбулася в Росії, Російська імперія розпалася, що сприяло процесам відродження України як суверенної держави. В Україні боротьба за відродження її суверенітету провадилася Центральною Радою, яка була створена 4 березня 1917 р. на Трудовому конгресі в Києві й яку очолив лідер українського національно-визвольного руху професор Михайло Грушевський.

Спираючись на патріотично налаштовані частини царської армії, Центральна Рада проголосила право українського народу на створення національної держави, і Тимчасовий уряд у Петрограді змушений був визнати повноваження українського національного уряду на чолі з Володимиром Винниченком.

ІІІ Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв’язках з Росією. І тільки ІV Універсалом 9 січня 1918 р. Україна стала незалежною суверенною державою. Зокрема, в Універсалі зазначалося, що «…однині Українська Народна Республіка стає самостійною і ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

18 лютого 1918 р. був прийнятий закон про Державний герб УНР, грошову систему та громадянство.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію УНР.

У жовтні 1918 р. розпалася і Австро-Угорська імперія, а тому 13 листопада 1918 р. у Львові було проголошено утворення самостійної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Втілюючи в життя прагнення всього українського народу до об’єднання, на початку 1919 р. до Києва була направлена повноважна делегація представників Галичини, Буковини і Закарпаття, і 22 січня відбулася урочиста церемонія злуки УНР та ЗУНР, про що В. Винниченко оголосив відповідну Декларацію.

А 30 грудня 1922 р. був утворений СРСР, до складу якого увійшла й Україна. Відтоді вона хоча й проголошувалася суверенною державою, але фактично втратила свою незалежність і перебувала у складі СРСР до 1990 р.

Процес перебудови СРСР призвів до його розпаду, що сприяло відродженню сучасної незалежної Української держави.

Політико-правове закріплення суверенітету України здійснювалось шляхом прийняття відповідних політико-правових актів.

16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Слово «декларація» походить з латинської і означає «заява, повідомлення», а тому декларацією, як правило, називається офіційна заява, у якій доводиться до загального відома певний програмний акт, важлива державна подія.