Розділ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Першою писаною конституцією України вважається Конституція Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р. А оскільки Конституція УНР від 29 квітня 1918 р. була лише ухвалена, але чинності не набрала, то фактично першим Основним Законом України стала Конституція УСРР від 10 березня 1919 р. У ній Українська держава визнавалась організацією диктатури працюючих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства, влада яких здійснювалася радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Нею проголошувалося скасування приватної власності. Її завданням визначалося здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а згодом і держава мали зникнути, поступившись місцем вільним формам співжиття.

15 травня 1929 р. ХI Всеукраїнським з’їздом рад була прийнята нова Конституція УСРР, у якій вона проголошувалася соціалістичною державою робітників та селян. Її органами влади визнавалися Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, ВУЦВК та РНК. Тут констатувалося входження УСРР до СРСР і за УСРР визнавалися такі повноваження, як: ухвалення власної Конституції, яка має відповідати Конституції СРСР; територіальне верховенство; створення власних органів державної влади та управління; прийняття до громадянства УСРР на основі єдності радянського громадянства; обрання повноважних представників України до Ради національностей Союзу РСР та делегатів на Всесоюзний з’їзд рад; право на законодавчу ініціативу. Але оскільки у ній проголошувався принцип верховенства загальносоюзних органів та законодавства, то це є свідченням того, що Україні її суверенітет не гарантувався.

30 січня 1937 р. ХIV Всеукраїнським з’їздом рад була затверджена Конституція УРСР, яка проголошувала перемогу соціалізму та непорушність соціалістичних виробничих відносин. УРСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, у якій вся влада належить трудящим міста і села в особі рад депутатів трудящих. Її економічною основою проголошувалася соціалістична власність у формі державної і колгоспно-кооперативної власності та соціалістична система господарювання. Вищим органом державної влади проголошувалася Верховна Рада УРСР. У період між сесіями ці функції покладалися на її Президію, яка була наділена повноваженнями видавати укази, тлумачити закони республіки, контролювати роботу уряду, скасовувати рішення обласних рад у разі невідповідності їх законам, скликати сесії Верховної Ради, проводити референдуми, присвоювати почесні звання республіки, здійснювати помилування тощо. Урядом республіки визнавалася Рада народних комісарів як вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади, який створювався Верховною Радою. На місцях функції державного управління виконували обласні, міські, районні, сільські та селищні ради народних депутатів та їх виконкоми. Ради всіх рівнів обиралися таємним голосуванням на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Конституції та конституційні акти в історії становлення української державності

Четверта Конституція УРСР була ухвалена на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради 20 червня 1978 р. А позаяк вона була прийнята в період так званого розвиненого соціалізму, то й закріпила соціалістичні принципи суспільного життя. Зокрема, метою розвитку суспільства і держави вона визначала побудову комунізму, не визнавала приватної власності, приватного підприємництва, закріплювала принцип однопартійності тощо.

У ній УРСР проголошувалася соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю та інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих усіх національностей. Особливий акцент робився на керівній і спрямовуючій ролі Комуністичної партії. Як і в попередніх Конституціях, підкреслювалось, що УРСР є суверенною радянською соціалістичною державою, яка з метою успішного будівництва комуністичного суспільства, зміцнення економічної і політичної єдності, гарантування безпеки та оборони країни в результаті вільного самовизначення її народу на основі добровільності і рівноправності разом з іншими радянськими республіками входить до складу Союзу РСР. Основним принципом здійснення державної влади залишався демократичний централізм, а державною ідеологією – марксизм-ленінізм. Основою економічної системи, яка належала до єдиного союзного народногосподарського комплексу, визнавалася соціалістична власність на засоби виробництва, а її метою проголошувалося найповніше задоволення матеріальних та духовних потреб людей. Соціальною основою УРСР проголошувався союз робітників, селян та інтелігенції.

Стрімкий розвиток суспільних відносин в Україні призвів до того, що незабаром ця Конституція стала відставати від їх розвитку, вступати з ними в суперечності, а отже, й гальмувати їх розвиток. Саме тому до неї було внесено низку змін і доповнень. Зокрема: вилучено преамбулу про будівництво комунізму та положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС; засновані такі інститути, як Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд; утворення Автономну Республіку Крим зумовило зміни в територіальному устрої України тощо.

Усі ці зміни і доповнення не змогли, однак, розв’язати всіх тих проблем, які постали перед конституційним регулюванням в Україні, а тому стало актуальним прийняття нової Конституції, яка відповідала б рівню розвитку суспільних відносин і сприяла їх подальшому демократичному розвитку. З цією метою була створена конституційна комісія, яка і розробила проект нової Конституції. Він був винесений на всенародне обговорення, в ході якого був підданий серйозній критиці і повернутий на доопрацювання. Робота над ним затягувалась, а дискусії – загострювалися. Внаслідок цього намітилося протистояння між Верховною Радою і Президентом. Тому 8 червня 1995 р. поміж ними було укладено Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», яким і були врегульовані ті нові суспільні відносини, що склалися в Україні, та який згодом і ліг в основу нової Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

Вона складається з преамбули і 15 розділів: розділ І «Загальні засади»; розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»; розділ ІІІ «Вибори. Референдум»; розділ ІV «Верховна Рада України»; розділ V «Президент України»; розділ VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»; розділ VIІ «Прокуратура»; розділ VIIІ «Правосуддя»; розділ ІX «Територіальний устрій України»; розділ X «Автономна Республіка Крим»; розділ XІ «Місцеве самоврядування»; розділ XIІ «Конституційний Суд України»; розділ XIIІ «Внесення змін до Конституції України»; розділ XІV «Прикінцеві положення»; розділ XV «Перехідні положення».

Вважається, що вона належить до так званих новітніх конституцій, однією із особливостей яких є наявність у її тексті приписів, адресованих безпосередньо суспільству в недержавних проявах його буття, які стосуються його економічної та політичної організації, а її норми визнаються нормами прямої дії.

Конституція України належить до так званих «жорстких» конституцій, тобто порядок внесення змін і доповнень до неї ускладнений і значно відрізняється від порядку внесення змін до поточного законодавства. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення поєднання стабільності та гнучкості Конституції як Основного Закону, що дає можливість своєчасного реагування на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку суспільства і вдосконалення державного управління. Він визначений розділом 13, згідно з яким законопроект з цього приводу може бути поданий до Верховної Ради лише Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. За загальним правилом такий законопроект, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш як дві третини від її конституційного складу.

А законопроект про внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу ХIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Вона не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і як закон не був прийнятий, може бути поданий повторно не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо нього. Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції. Законопроект про внесення змін до Конституції розглядається Верховною Радою за наявності висновку Конституційного Суду щодо його відповідності вимогам Конституції.

Узагальнення цих норм Конституції дає підстави для висновку, що:

– нею визначено обмежене коло суб’єктів законодавчої ініціативи щодо внесення таких змін, якими є лише суб’єкти, які безпосередньо представляють Український народ, – всенародно обраний Президент та не менше третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, що є гарантією стабільності Конституції і обґрунтованості вимог внесення до неї змін. Для порівняння доречно згадати, що для внесення звичайного законопроекту коло суб’єктів законодавчої ініціативи є ширшим і включає Президента України, народних депутатів, Кабінет Міністрів;

– вона встановлює неоднаковий порядок внесення змін до її різних розділів. Зокрема, з метою забезпечення стабільності і непорушності основних конституційних засад державного і суспільного ладу України, гарантування прав і свобод, реального народовладдя вона встановлює ускладнений і відповідальний процес внесення змін до розділів I, III і ХIII. Причому прийняття законопроекту парламентом ще не означає визнання його чинним законом, оскільки такий законопроект має бути затверджений всеукраїнським референдумом як найвищою формою установчої влади народу і тільки після цього набуває чинності;

– вона забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і ХIII з одного й того ж питання на розгляд Верховної Ради того самого скликання, чим гарантується сталість конституційного правопорядку та враховується думка народу з приводу зміни Конституції, позаяк результати виборів до Верховної Ради наступного скликання та склад її депутатів залежатиме і від оцінки громадянами внесеного раніше законопроекту щодо змін до принципових засад конституційного ладу;

– нею визначені й випадки, за яких такі зміни внести взагалі неможливо. Причому це стосується не тільки конкретних незмінних конституційних положень, а й стану державного та суспільного життя, за якого ці зміни неможливі;

– вона гарантує конституційність законопроектів про внесення змін до Конституції шляхом вимоги обов’язкового висновку щодо них Конституційного Суду, що гарантує незмінність її основних положень. Так, Конституція не допускає при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Але питання, чи дійсно законопроект про внесення змін до Конституції звужує ці права і свободи, має здійснюватися Конституційним Судом, висновок якого є юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону.

Таким чином, уся система процесуальних конституційних норм, за якими можливе внесення змін до Конституції, спрямована на захист Конституції України, що є історичним надбанням українського народу й відповідає його прагненням до збереження стабільності суспільних відносин, розвитку держави, зміцнення громадянської злагоди і забезпечення гідних умов життя.