Постійні комітети (комісії) бувають спеціалізовані і неспеціалізовані. Спеціалізовані (галузеві) комітети (комісії) утворюються з визначеною компетенцією та відповідно до системи міністерств уряду, діяльність яких їм і підконтрольна. Неспеціалізовані (універсальні) комітети (комісії) не мають чіткої компетенції і займаються розглядом будь-яких законопроектів за рішенням палати або голови палати.
Число постійних комітетів (комісій) у парламентах різних країн може помітно різнитися: від шести у кожній з палат Франції до двадцяти п'яти в бундестазі Німеччини. Найбільш розгалуженою і складною є система комітетів Конгресу США, де у Палаті представників діє двадцять два постійних і п'ять спеціалізованих комітетів, у Сенаті відповідно - шістнадцять і чотири комітети. Крім цього, діє чотири об'єднані комітети, які складаються із конгресменів і сенаторів.
Тимчасові комітети (комісії)
Утворюються для вивчення якого-небудь конкретного питання, після чого їх діяльність припиняється. Наприклад, у ч. 3 ст. 89 Конституції України 1996 р. зазначено, що "Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань", у ч. 2 ст. 88 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. встановлено, що "у разі потреби Верховна Рада може створювати слідчі, ревізійні та інші тимчасові комісії", а згідно §7 Регламенту Парламенту Фінляндії 2000 р. "парламент може утворювати тимчасову комісію. Строк повноважень комісії триває до виконання комісією свого завдання".
На тимчасовій основі діють насамперед слідчі та спеціальні комітети (комісії). Утворення слідчих комісій або комісій з розслідування передбачається практично в усіх країнах. Наприклад, у ч. 4 ст. 89 Конституції України 1996 р. визначено, що "Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії.", у ст. 26 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. зазначено, що "Сейм зобов'язаний призначити (для певних випадків) парламентські слідчі комісії.", у п. 1 ст. 44 Основного Закону ФРН 1949 р. - "Бундестаг має право, а за пропозицією однієї четвертої частини його членів зобов'язаний створити слідчий комітет", а у п. 2 ст. 45(а) цього Основного Закону в редакції 1976 р. проголошено, що "комітет з питань оборони користується також правами слідчого комітету.".
У багатьох країнах зазначені комітети (комісії) наділені широкими повноваженнями. Наприклад, в Італії слідчі комісії наділені вищою слідчою владою, у Словенії та Португалії за ними визнані ті ж самі повноваження, що і за судами та слідчими органами, в Австрії та Німеччині вони при розслідуванні керуються вимогами кримінально-процесуального законодавства, а у ч. 5 ст. 76 Конституції Республіки Македонія 1991 р. встановлено, що "висновки слідчої комісії є підставою розпочати процесуальні дії для притягнення до відповідальності посадових осіб". Нерідко утворення цих комітетів (комісій) відбувається на вимогу визначеної кількості членів парламенту, яка становить меншість. Так, у Латвії, Словенії, Україні - це одна третина від складу парламенту, в Албанії, Грузії, Німеччині - одна четверта, у Греції, Португалії, Чехії - одна п'ята, а у Туреччині навіть одна десята частина. Наприклад, у ч. 1 п. 2 ст. 68 Конституції Греції 1975 р. зазначено, що "Парламент.. .за пропозицією однієї п'ятої від загальної кількості депутатів, створює з числа своїх членів комісії з розслідування.". Водночас у палатах парламенту Великобританії створення слідчих комітетів не передбачено.
Спеціальні комітети (комісії) створюються для розгляду певного питання: підготовка рекомендацій з важливих політичних питань, розробка проектів реформ, державних програм тощо. Наприклад, у п. 1 ст. 181 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "Асамблея Республіки. може створювати тимчасові слідчі комісії або тимчасові комісії для інших визначених цілей".
У двопалатних парламентах іноді утворюються тимчасові об'єднані спільні комітети (комісії), що утворюються на паритетних засадах представництва обох палат. Вони мають узгоджувальний характер та покликані знайти компроміс у розв'язанні розбіжностей між палатами при прийнятті певного законопроекту.
Невід'ємним елементом парламентської структури більшості країн є парламентські фракції. Якщо в Німеччині партійні об'єднання депутатів називаються парламентськими фракціями, то в Іспанії, Італії, Португалії їх прийнято називати парламентськими групами, у Франції - політичними групами, у Великобританії - парламентськими партіями, а в Австрії, Польщі - депутатськими клубами. Наприклад, у п. 1 ст. 183 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що "депутати, які обрані від кожної партії або від блоку партій, можуть створювати парламентські групи".
Питання організації та діяльності парламентських фракцій (груп, клубів) у тій чи іншій мірі знайшли своє відображення у конституціях Болгарії, Греції, Данії, Естонії, Іспанії, Італії, Румунії, Сербії, Словенії, Чорногорії, Швеції, а також у спеціальних законах деяких країн (Швейцарія). У більшості ж держав регламентація цих питань здійснюється на основі парламентських регламентів (Нідерланди). Водночас у Великобританії та США більшість питань парламентської організації політичних партій не регламентується правовими нормами, а віднесена до дії статутів самих партій.
Парламентські фракції (групи, клуби), як правило, утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, блоку партій, які мають своє представництво в парламенті (Німеччина). Іноді можуть утворюватися і змішані парламентські фракції, де об'єднуються депутати, які не є членами будь-якої партії або які не виявили бажання стати членами фракції (груп, клубів), що утворилася на партійній основі (Австрія, Італія).
Для створення фракцій (груп, клубів) здебільшого законодавчо встановлюється мінімальна кількість депутатів, які вправі їх утворити. Цей мінімум у різних країнах є різним і насамперед залежить від чисельного складу самих палат. Так, регламент парламенту Бельгії передбачає, що фракція нижчої палати може мати мінімум трьох депутатів, у Австрії, Швейцарії - п'ять, в Італії, Франції - двадцять, у Росії - тридцять п'ять, а в Німеччині не менш 5% від загальної кількості членів бундестагу.
Необхідно зазначити, що такий мінімум може бути різним для верхньої та нижньої палат. Так, для утворення парламентської групи в Сенаті Італії необхідне об'єднання десяти сенаторів, а у Палаті депутатів - двадцяти депутатів, у Франції - відповідно чотирнадцять сенаторів і тридцять депутатів.
Фракції (групи, клуби) мають свою внутрішню організацію та керівні органи. Як правило, лідер партії є і керівником фракції, але в ряді країн роботою фракції керує спеціальний орган. У Німеччині - це виконавчий комітет, у Франції - бюро, у Швеції - довірча рада.
Працюють фракції (групи, клуби) насамперед через загальні збори, на яких визначаються основні напрямки їх діяльності, вирішуються організаційні питання та питання щодо голосування за певний законопроект. За виконанням рішень загальних зборів слідкують партійні організатори (секретарі). Вони підтримують дисципліну серед членів своєї партії та контролюють їх парламентську діяльність. За відмову виконувати прийняті рішення або за інші порушення на депутата можуть накладатися дисциплінарні стягнення аж до виключення зі складу фракції.
Фракції (групи, клуби) насамперед великих, правлячих партій наділені вагомими повноваженнями та виконують ряд важливих завдань:
• беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур - постійних і тимчасових комітетів (комісій);
• здійснюють підбір кандидатур до керівних органів палат;
• суттєво впливають на формування уряду, використовують різні форми контролю за його діяльністю;
• впливають на роботу палат, вносять питання до порядку денного пленарних засідань;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Політичні системи світу» автора Кириченко В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Внутрішня структура парламенту“ на сторінці 2. Приємного читання.
