Розділ 6. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Звичайно, і серед цієї частини інтелігенції було розуміння того, що українська національна проблема вимагала розв'язання. Проте очевидність цього заперечувала можливість добиватися "єдності усього українського народу" на шляхах "австрійських орієнтацій". На перший план висувалась ідея оборони держави. Стосовно національних інтересів висловлювались обережні сподівання, що "свідомість російського суспільства" зрозуміє та сприйме "потреби інородців, що живуть в державі".

Ситуативний характер українського політичного вибору чітко простежується на зміні позицій Товариства Українських Поступовців — організації, що репрезентувала погляди політи- зованої частини інтелігенції Наддніпрянської України. В міру того як російська армія зазнавала однієї поразки за іншою, відбувалась і еволюція в політичних орієнтаціях поступовців. Від позицій активного нейтралітету ТУП переходить до рішучого несприйняття війни як такої, що знищує українські землі. Щоправда, поступово відбувається переорієнтація ТУП на австро-німецький блок. Рада ТУП, за свідченнями Є. Чикален- ка, таку позицію мотивувала прагматичними міркуваннями: "Німці будуть нас визискувати економічно, але це потім вийде нам на користь: за всяку науку треба платити, а німці принесуть на Україну свої капітали, заведуть у нас індустрію та промисловість, як у Лодзі; навчать наших селян, щоб у них хліб родив не по сорок пудів з десятини, як тепер у середньому, а по сто двадцять два пуди з десятини, як родить у Германії на далеко гіршому ґрунті". Мотиви, з якими, на жаль, перегукується наша дійсність.

Якщо пронімецька орієнтація певної частини ТУП спостерігалась на пізніших стадіях війни, то більшість політично активної інтелігенції західних земель була на пронімецьких позиціях вже на початку війни. Заснована 1 серпня 1914 р. трьома українськими партіями — національно-демократичною, радикальною, соціал-демократичною — Головна Українська

Рада закликала австрійських українців виступити проти Російської імперії на боці Австро-Угорщини. "Побіда Австро-Угор- ської монархії буде нашою побідою. — Йшлося в Маніфесті Головної Української Ради. —- І що більше буде пораження Росії, то швидше виб'є година визволення України". Позиція ТУП була практично незмінною до розпаду імперії Габсбургів, коли на землях Наддністрянської України утворилась ЗУНР.

Із перших днів війни активну проавстрійську позицію зайняв утворений у Львові Союз визволення України — позапартійне об'єднання, до якого ввійшли В. Дорошенко, М. Меле- невський-Басок, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Донцов та інші відомі діячі УСРП і Спілки. Вони сподівались, що перемога Німеччини створить передумови для побудови самостійної української держави у формі конституційної монархії (гетьманату) з демократичною політичною системою, громадянськими та релігійними свободами, самостійною українською церквою. Відразу після створення СВУ видав дві відозви: "До українського народу в Росії", написану головою союзу Д. Донцовим, і "До публічної думки Європи", у яких червоною ниткою проходила ідея, що лише самостійна Україна може бути захистом Європи від російської експансії. Вважаючи Україну "каменем спотикання" у розв'язанні європейських справ та розуміючи суперечливий характер російсько-європейських стосунків, Д. Донцов був переконаний, що територіальне володіння Україною є принциповим питанням у розв'язанні європейських проблем. "Ключі до володіння слов'янством, а через нього і Європою, може одержати той, хто заволодіє Україною".

Зважаючи на серединне розташування України між Сходом і Заходом, Д. Донцов доходить висновку, що Україна, природно, була та залишається плацдармом у боротьбі між Європою й Азією. Однак вона залишається "можливо Далеким Сходом Окциденту, але в жодному разі не далеким заходом Орієнту". Як бачимо, Донцов уважає європейське середовище більш природним для України, аніж східне, азійське, вважаючи Росію (незалежно від суспільно-політичного ладу) найлютішим ворогом української державності взагалі. Міркуючи так, Донцов доходить висновку, що основним принципом української зовнішньополітичної концепції має бути "de que on de force..." (поділяй і володій). Позитивний аспект цього постулату — його деталізація є принципом порозуміння з державами, "інтереси яких суперечать вдану хвилину інтересам Росії". Цю засаду необхідно було проголошувати відверто, незважаючи на переконання інших опозиційних сил в Україні.

Якщо, на думку Д. Донцова, історія зробила з України аванпост у боротьбі між Росією та Європою, то така боротьба загрожує Україні національною смертю. Незалежно від режиму в Росії, найпершою заповіддю української зовнішньої політики має бути повне відокремлення від Росії. В одній зі статей він резюмує так: "Коли я кажу "повна сепарація від Росії", то розумію сепарацію як відділення в непідлеглу державу. Бо лише нація, яка вільно розпоряджається всіма своїми матеріальними і моральними силами, може виконати своє історичне завдання: здійснити свій колективний ідеал. Велика підстава великої держави якраз тим власне різниться від малої, що це є державний егоїзм, а не романтика".

Політична програма СВУ була опублікована у першому номері "Вісника Союзу визволення України" під заголовком "Наша платформа". У ній зазначалось, що "об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава...". І Союз виступив репрезентантом національно-економічних інтересів українського народу в Росії. Представляючи політичний напрям самостійності українського народу, діячі Союзу вбачали реалізацію національно-політичних цілей через поразку Росії у війні. "Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України... На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за створення в усіх землях, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю".

Відстоюючи позиції самостійності, Союз на цьому етапі наполягав на оперті на Австрію. В одній із відозв до населення декларувалося: "Не лякаймося австрійського війська... Се військо поможе нам вигнати з нашої землі всіх українських чиновників і урядників, що сараною вкрили наш край! Поможе розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя. Поможе нам стати панами на власній землі. Принесе нам свободу і землю!". Провадячи жваву агітаційну роботу, СВУ пропагував ідею створення української держави як буферної зони між Росією та Європою, як гаранта стабільності у Цен- трально-Східноєвропейському регіоні, звертаючись до політичних чинників західної Європи розв'язати "українське питання", яке, по суті, є питанням європейським.

Матеріали дають підстави зробити висновок про полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції та засвідчують їхній ситуативний характер, зумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною ситуацією на європейському континенті у період війни. Можна назвати безліч об'єктивних причин, які змушували український визвольний рух шукати союзників на Заході. Однак здебільшого потенційними союзниками розглядали Австро-Угорщину та Німеччину, хоча жодна з них не була взірцем лібералізму й демократії, не була переможцем у війні. Хоча, порівняно з ними, Росія була прямою загрозою для українців. Як показала практика, домінування пронімецької орієнтації було очевидною помилкою українського руху, що у підсумку завершилося трагічно для української державності.

Отже, "українське питання" в період Першої світової війни виникло не раптово, коріння його сягає часів козацької держави, національного відродження та культурного піднесення другої половини XIX ст. Розв'язання Першої світової війни оголило всі суперечності у Центральній та Східній Європі, загострило проблему національного відродження народів Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили землі України. З виходом України на міжнародну арену в 1917—1918 рр. "українська проблема" постала з новою силою. Становище України ускладнювалось низкою чинників, які призводили до розбіжностей як у поглядах політичних кіл інших держав на "українське питання", так і несприятливим міжнародним становищем, у якому вона на той час перебувала. Розв'язання "української проблеми" тоді полягало у виконанні таких передумов:

визнання за українцями права на самовизначення, аж до відокремлення та відродження власної державності;

визнання України як держави, як суб'єкта міжнародних відносин де-юре;

встановлення кордонів на основі етнографічного принципу;

— надання уряду України матеріально-технічної та фінансо- во-економічної допомоги у боротьбі зі зовнішніми ворогами.

Вийшовши на міжнародну арену, Україна в 1917—1918 рр. посідала помітне місце в зовнішньополітичних планах держав Антанти, більш прихильної британській стратегії та менш лояльній і невизначеній політиці Франції та СІІІА, які обмежувались деклараціями загального характеру.

Зацікавлення Україною з боку Антанти та розробка і обговорення заходів, спрямованих на налагодження стосунків з нею, свідчать про існування "українського питання", суть якого полягала у розв'язанні національно-політичпих, територіальних, адміністративних проблем української державності. Право існування української нації, політики західних держав розглядають крізь призму розв'язання російської проблеми, яка полягала у налагодженні не лише адміністративно-територіальних, а й військово-політичних питань. Адже розпад Російської імперії, прихід до влади низки урядів, особливо активні дії більшовиків, змушували керівництво держав Антанти шукати виходу із цієї ситуації, оскільки некерованість цих процесів могла призвести до глобальних катаклізмів на континенті. Тому й "українське питання", як і інші дотичні до нього проблеми, Англія, Франція і США розглядали з позиції розв'язання питання загальної європейської стабілізації.

Переслідуючи власні геополітичні цілі у Першій світовій війні, уряди Великої Британії та США прагнули використати національні прагнення звільнених народів, розглядаючи їх не як остаточну мету, а як інструмент задоволення власних потреб.

Рекомендована література