Розділ 6. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Опертя СІПЛ на "малі народи" і досягпспня за їх допомогою "балансу сил" були важливими в геостратегічних міркуваннях Росії, яка, фактично, зі серсдипи XVIII ст. перетворилась на суттєвий чинник європейської політики. Друга половина XIX ст., що вивела на орбіту чотири могутні сили — Росію, Францію, Німеччину і Велику Британію, — заклала основи геостратегічних цілей кожної з держав стосовно іншої. Це вкотре підтверджує трансформація союзних відносин між Росією, Німеччиною, Францією, Англією. Франція, що зазнала значних утрат у війні, намагаючись запобігти виникненню східної загрози з боку потенційно можливого німецько-російського союзу, мала за мету не допустити цього. Тому французькі політики, з одного боку, виступили за відродження російської державності у старих кордонах, не розглядаючи серйозно новоутворені державно-політичні комплекси, а з іншого — підтримували ідею утворення могутньої Польщі як засобу превентивного захисту від німецької та російської загрози для Франції.

Отже, основною метою Антанти у війні було відстоювання власних територіальних володінь у світі та знищення зростаючого конкурента в особі Німеччини. Водночас ділі держав Антанти відрізнялися, як виявилось після виходу з війни Росії та вступу до неї 2 квітня 1917 р. Сполучених Штатів Америки, котрі прагнули завоювати вигідне стратегічне становище в Європі та у світі загалом. Велика Британія намагалась втримати домінуюче становище за рахунок фінансової політики та налагодження тісної англо-американської співпраці. Тоді як Англія виступала за збереження великих держав і розширення впливу Антанти в Європі та світі загалом, США вступили у війну, щоби побудувати світовий порядок на нових демократичних, ліберальних ідеях, прагнучи розширити передусім свої економічні інтереси.

6.2. "Українське питання" у системі міжнародних відносин

"Українське питання" піднімалось не лише національно- визвольними змаганнями українського народу 1917—1920 рр., воно виникло значно раніше, в часи козацької держави Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи. Це питання посідало помітне місце у зовнішньополітичних ідеях зарубіжних політиків різних часів, зокрема, у доктрині Бона- парта Наполеона на початку XIX ст. та залізного канцлера Отто Бісмарка наприкінці XIX ст. Відсутність його у політиці Російської імперії, до якої належала найбільша територія України, зумовлювала табу на все українське, накладене царським урядом. Водночас у Державній думі Росії існувала навіть українська депутатська фракція, котра вирізнялася з-поміж загалу депутатів спільними ідеями. Проте вона була нечисленною і не могла суттєво впливати на рішення Державної думи.

У кожну епоху "українське питання" з'являлось у різних вимірах, під різним кутом зору, піднімаючи різнопланові проблеми, здебільшого, національно-політичного і територіально- адміністративного характеру.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське — виражало ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї не лише розвитку національної культури, а й досягнення повної національно-територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність земель, українська політична еліта Росії і Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" з внутрішньополітичного, національного за характером, поступово набуло ознак міжнародної проблеми у контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні, перетворюючись на територіально-адміністративну проблему для держав, до складу яких входять етнографічні землі українців.

Однак у 1917—1920 рр. розв'язання "українського питання" вкрай ускладнювала приналежність українських земель до Російської і Австро-Угорської імперій, що входили до ворожих військово-політичних угруповань — Антанти і Четверного союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії до національних прагнень України, її геополітичних інтересів. Виразна експансія на Південному Заході та активна дипломатія з державами, котрі володіли українськими землями або зазіхали на них, дедалі чіткіше диференціювали спільні природні інтереси українського та російського народів. Активні суперечки між Росією та Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання як однієї, так і іншої держави. "Війпа певною мірою стала результатом цього роду настроїв тому, — писав В. І. Всрпадський, — що відносини між Росією і Австрією визначались переважно слов'я- пофільсько-націопалістичпою ідеологією, у якій одне з чільних місць посіло вороже ставлення до розвою української культури в Галичині та прагнення до возз'єднання під'яремної Русі з Росією на засадах етнографічної єдності".

Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії Західних держав, перетворюючи "українське питання" на одну з основних причин світової війни, без розв'язання котрої неможливим було примирення.

Характеризуючи національну політику російської державності в "українському питанні", варто зазначити, що тогочасний уряд провадив и в руслі обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". У циркулярі від 20 січня 1910 р. міністерства внутрішніх справ глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення "товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності". Цей циркуляр був віддзеркаленням "української політики" російського самодержавства, адже, на тверде переконання російського прем'єра, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономпих на- ціопально-територіальних засадах".

У роки Першої світової війни "українська політика" царизму отримала логічне продовження у тісному поєднанні з військово-політичними цілями Російської імперії у війні. Насамперед Росія намагалась розширити кордони державного комплексу політичною інкорпорацією західноукраїнських земель (Галичина, Буковина та Закарпаття), населення яких, як уважала більшість російських політичних сил, за етнографічною ознакою, належала до російської народності. Яскравим прикладом відношення Росії до західноукраїнських земель був маніфест Верховного головнокомандувача армії, великого князя Миколи Миколайовича від 5 серпня 1914 р., в якому, зокрема, зазначалося: "Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осьмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії". Переслідуючи великодержавні інтереси, російське самодержавство розраховувало на те, що внаслідок приєднання до Росії всіх етнічних українських земель вдасться не лише зібрати їх разом (на благо українцям), а й розв'язати "українське питанпя" як внутрішньополітичну проблему — позбавити українців Росії живильної енергії "осередків мазепинського руху" в Західній Україні. Практична реалізація цієї програми настала відразу після приходу в серпні 1914 р. російської армії в Галичину, де новостворена окупаційна адміністрація взялась за активне втілення у життя ідеї "злиття краю з імперією у політичному та національному сенсі". Вважаючи Східну Галичину та Лемків- щину споконвічно російськими землями, голова адміністрації граф Г. Бобринський заявляв у вересні 1914 р. львів'янам, що "влаштування цих областей має відбутися на російських засадах... Я буду запроваджувати, — казав він, — з належною поступовістю без корінного ламання існуючого порядку, російську мову, закон і устрій". Політика асиміляції українського етносу була традиційною для російського самодержавства.

"Українське питання" досить гостро виникло і перед урядом Австро-Угорщини. Але для двоєдиної монархії, населеної численними народами і етносами, це питання набуло ознак гострішої боротьби, ніж у Росії. Порівняльний аналіз засвідчує краще положення українців в Австро-Угорщині, ніж у Росії. Водночас Габсбурги зіштовхнулися з проблемою відокремлення націй та визначення етнографічних меж між українцями й поляками в Галичині, яка стала каменем спотикання у відносинах між українцями, поляками та центральним віденським урядом. Основа австрійської політики в українській справі — питання про надання українцям національно-територіальної автономії та ідея створення коронного краю. З огляду на поширену ідею "української зради" у війні, німецький дослідник Г. Лемке зробив влучний висновок: "Одразу після вибуху війни в суперечку навколо Галичини поряд з уже існуючими сторонами — поляками, українцями та віденським урядом — вступив новий не менш важливий учасник — Верховне командування армії, яке переслідувало ірредентистів". Вивчаючи ставлення українського населення до національної ідеї, військові експерти зазначали у доповідній записці Генштабу в жовтні 1914 р., що "найбільший вплив на українців має національно- демократична партія. Її ідеалом є об'єднання всіх українців і створення Великої України та інших областей Південної Росії, а найближча мета — автономія українців у Галичині".

Аналіз матеріалів і документів засвідчує, що впродовж 1914—1916 рр. спостерігалось певне зацікавлення віденського уряду у врегулюванні "українського питання" бодай тимчасово, тоді як 1917 р. — час заяв і декларацій, а не реальних кроків до розв'язання загнаної у глухий кут національно-політичної проблеми.

Визначаючи зміст "українського питання" в роки Першої світової війни та його місце у політиці Росії й Австро-Угорщини, варто зауважити, що для українців воно полягало насамперед у задоволенні національних потреб культурного і політичного характеру. Якщо урядові кола Габсбурзької імперії пов'язували його розв'язання з проведенням адміністративної реформи на основі розширення самоврядування народностей зі залученням їхніх представників до активнішого політичного життя, то для царської Росії "українське питання" мало суто адміністративно-територіальний характер, його розв'язання пов'язувалось з уніфікацією, через асиміляцію українців, російського народу та запровадження російського устрою на завойованих територіях Західної України. Водночас, як випливає з матеріалів, "українське питання" посіло своє місце в політичних планах держав як Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина), так і Антанти (Росія).

Існування щонайменше двох частин української території, що були роз'єднані, вимагало розгляду "української проблеми" з погляду розв'язання територіальних питань. У цьому випадку це було об'єднання всіх етнографічних земель у єдине ціле та надання політико-правового статусу цьому утворенню. Доля етнографічних земель України залежала також від розв'язання, принаймні, двох основних питань: визнання права українців на самовизначення та встановлення етнографічних і адміністративних кордонів України.

В умовах бездержавності України питання про возз'єднання розв'язувалось на міжнародній арені без участі її народу, не в інтересах його самовизначення. Про возз'єднання йшлося на таємних переговорах, які провадилися під час війни. Вимоги щодо приєдііання Галичини та Угорської Русі, висунуті російським царизмом, мали суто імперський та експансіоністський характер. Адже території, на які зазіхала Росія, визнавали як етнічні російські землі, заперечуючи існування не лише української культури, а й українського народу. Підтримка агресивних домагань Росії її західними союзниками означала якщо не повне розуміння її ідей, то нівелювання та заперечення існування української нації.

Отже, війна, в яку була волею долі втягнута Україна, завдала останній не лише величезцих людських та матеріальних втрат, а й підняла питання, бути чи не бути українській державності. Шукаючи шляхів примирення, дипломатія держав Антанти намагалася здійснити новий перерозподіл політичної карти світу, не звертаючи особливої уваги на "українське питання", перекреслюючи тим прагнення українців до відродження державності.

Одним із основних чинників, що впливали на визначення місця "українського питання" у зовнішньополітичних стратегіях як Центральних держав, так і країн Антанти, було існування польського питання, яке посідало помітне місце у тогочасній європейській політиці. Більшість польських політиків кінця XIX т~ початку XX ст. відстоювали необхідність відродження польської державності в межах "історичних земель", що означало експапсію па українські, литовські, білоруські та інші землі, заперечуючи право цих націй, по суті рівних за становищем полякам, па самовизначення та творення держави. Однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки) на чолі з Р. Дмовським, який активно проголошував ідею "інкорпорації" східних кросів до складу відродженої Польщі, пропагуючи серед поляків ідею вищості польської культури та її місійний характер на українських землях. Уважаючи прагнення українців другорядними, розв'язанпя "українського питання" Р. Дмовський пов'язував тільки з адміністративно-територіальними завданнями для Великої Польщі. Бпдеки вважали за потрібпе залучити до складу Польщі українські, литовські та білоруські землі, щоправда на засадах федеративного утворення. Водночас вони не враховували інтересів інших націй, залишаючи за поляками провідну роль.

Такі настрої поляків мали підґрунтя як серед політичних сил Австро-Угорщини, що декларували право поляків на автономію, так і серед урядових кіл держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське, хоч і в межах Росії, сподіваючись не лише вирішили "українське питання", а й зміцнити нідґруптя російської експансії па захід. Польська справа посіла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої виношували ідею створити Велику Польщу, як противагу німецькій та російській гегемонії в Європі, а відтак, потенційно можливого російсько- пімецького воєнного союзу. Ця ідея отримала підживлення після захоплення влади більшовиками у Петрограді та початку переговорів у Бресті. Вбачаючи у добільшовицькій Росії союзника, про "українське питанпя" французи мовчали. Британці ж до територіальних зазіхапь поляків ставились вороже одразу, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького домінування на континенті. Для Великої Британії було невигідним зростання ролі Франції, а тому її противагою мала бути Росія — єдина та неподільна. Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські стосунки, аніж утворення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі у вигляді Великої Польщі. Зважаючи на невизначеність Росії впродовж 1917—1918 рр., британський уряд Д. Ллойда Джор- джа провадив у національному питанні нечітку політику.

Водночас загроза поширення більшовизму в Європі та революційного руху на зламі 1917—1918 рр. ставила перед державами Заходу проблему пошуку сил для боротьби з більшовиками в Росії та встановлення бар'єра ("санітарного кордону") від поширення його в Європу. Серединне розташування України привертало до неї погляди західних політиків як до сили, що могла б за певної допомоги провадити ефективну боротьбу з більшовиками, котрі прагнули оволодіти нею. Отже, третім завданням у розв'язанні "українського питання", було надан- пя допомоги (матеріальної, фінансової, моральної) Україні в боротьбі проти більшовиків, які загрожували пс лише країні, а й усій Європі.