Розділ 6. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Варто зазначити, що "українське питання" було двоєдиною проблемою. Його підняли самі україпці, які прагнули відродити національну самобутність і національну культуру та почасти територіальну автономію, а з кінця 1917 р. — і відпови- ти державність. Оскільки українські етпічні землі входили до складу кількох державно-політичних утворень, то "українське питання" набуло міжнародного характеру. Посівши помітне місце у зовнішній політиці урядів різних держав, "україпськс питання" набуло європейського, а то й світового масштабу.

Після перемоги у Першій світовій війні держав Антанти доцільно розглянути місце "українського питання" у зовнішньополітичних концепціях цих країн. Необхідно зазначити важливу роль російського чинника у розв'язанні "української проблеми" з огляду па приналежність Росії до військово-політичного союзу Антанти. Погляди російського політику му залишались незмінними: і царський уряд, і Мілюков однаково стверджували, що: "Сила Росії —. в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів". Це відповідало централістичним традиціям Франції, це було цілком зрозумілим і для Англії.

Очевидно, що союзники з таким переконанням розглядали "українське питання". Однак, на думку О. Шульгина, "до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було створити ідеологію війни —г як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія була схожа на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності".

Як бачимо, Шульгин пов'язував виникнення "українського питання" для союзників з необхідністю утвердити їхню визвольну місію у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники прагнули створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту "сильних", це питання виникло перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не було діла до нікому невідомого народу українського".

Важливість розв'язання "українського питання" поєднувалось із певною настороженістю, адже "союзники почули рух навколо слова "Україна" по той бік кордону, почули, можливо, вперше з німецьких джерел. До того ж, думає так сам Сазрнов (Міністр закордонних справ царського уряду — О. К.)". Яку ж думку висловлював Сазонов про українську справу? Він не бачив її як такої. Водночас, аналізуючи матеріали, зокрема, британської преси та урядових структур цього періоду, можна зробити висновок про їхню ґрунтовну поінформованість про суть "українського питання". Його розглядали у своїх працях відомі британські дослідники Східної Європи — Р. Сетон Вот- сон, Арнольд Тойнбі та інші представники згаданого проекту "Велінгтон-Хауз", матеріали яких використовувало навіть міністерство закордонних справ Великої Британії, а також її союзники. Тому казати про первинність німецького джерела інформації щодо "української проблеми" — безпідставно. Твердження про "німецьку інтригу на Україні" раз у раз нав'язували російські емігранти на Заході, які мали тут значний вплив.

Більшість тогочасних російських політиків відкидали навіть існування "української проблеми". Один із таких діячів писав: "Українці вимагали небагато. Про їхнє існування не варто забувати, час від часу нагороджуючи їх тими заманливими для них іграшками, котрі були їхньою споконвічною мрією, — дати їм мову і надати зовнішній український стиль управлінню... незручність існування "українського питання" можна було використати на благо всієї Росії і безболісно вийти зі становища, що склалось... Можна було сміливо, майже сліпо проводити українізацію, адже було зрозуміло, щойно ставлення до минулого перестане бути забороненим плодом, воно розтане само собою як щось непотрібне і штучне...". Водночас варто зазначити, що таке розуміння неоднозначно сприйняли уряди західноєвропейських держав.

Оцінюючи французьку східну політику, радник уряду ЗУНР Степан Рудницький писав, що вона мало зважає на політично- географічні реалії. Він зазначав, що існують полярно протилежні завдання, а саме: велика Польща та возз'єднана Росія. Щоб стати "великою", Польща мала б "не тільки здобуті на сході території білорусів і українців втримати, а придбати й по- ві. Та всі ці землі лежать поза етнографічними межами Польщі і є істинно руськими землями". І далі: "Утворення Української національної держави в етнографічних кордонах, а огляду цілої Балтійсько-Чорноморської федерації, є для французької східної політики небажаним, а поділ одноцільної російської могутності, спрямованої проти німецької небезпеки — просто фатальним". У цій же праці Рудницький доводить вигоду існування з геополітичного боку України для Великої Британії та Німеччини. Він мотивує це можливістю використати її як сполучну ланку між Заходом і Сходом та близькістю України до зон традиційного впливу Великої Британії (Мала Азія, Близький Схід).

Зацікавлення Великої Британії у стосунках з Україною можна пояснити й суперечностями між Англією та Росією, до складу якої входила Україна ще напередодні війни. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великої Британії щодо поширення впливу в Європі. Задовго до виходу Росії з війни та її розвалу, за свідченнями Ллойд Джорджа, восени 1916 р. Форін Офіс подав урядові плани, як ослабити Росію, що передбачали "створення ефективного бар'єра проти російського домінування в Європі". Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. Тодішній військовий міністр Великої Британії В. Черчілль зазначав: "така Росія була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І тепер якраз такий момент, коли за допомогою розумного використання політики союзників... надати подіям саме такого розвитку".

Показовими у ставленні англійського істеблішменту до Росії є записи у щоденнику посла Великобританії у Парижі Лорда Берті. На його переконання, російського народу не існує взагалі. "Це ніщо інше як конгломерат відмінних одна від одної рас, що розвалились на частини". Місце розташування України та входження її до зони діяльності Східного відділу штабу об'єднаних сил Антанти зумовили помітне зацікавлення нею з боку союзників. Метою було знищити більшовизм та створити демократичний лад у Росії. В ухвалі, прийнятій Східним відділом штабу Антанти 12 листопада 1918 р. стосовно Півдня Росії, було зазначено: "Антанта зобов'язана спрямувати головні зусилля на Південь Росії, щоб утворити там основну масу російських національних сил і дозволити їм здійснити наступ на Москву".

Очевидним є факт, що політика Великої Британії стосовно Центральної та Східної Європи полягала у боротьбі з німецькою загрозою та російським більшовизмом. Прагнучи убезпечити Європу від Німеччини, Англія робила ставку на буферні держави. Зокрема, Лорд Берті писав: "Немає більше Росії! Вона розпалась... Якщо нам вдасться добитись незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на Сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України, то, як на мене, все решта може йти під три чорти й варитись у власному соці"..

Як бачимо, Україна, вийшовши на міжнародну арену, стала предметом зацікавлення урядів іноземних держав, серед них і Великої Британії. Визнавши існування України, Англія розглядала її як ланку Східного фронту проти Німеччини. Задля справедливості, варто визнати, що такі кроки до налагодження контактів з Україною почали активізовуватися лише після жовтневого перевороту в Росії 1917 р. та виходу її з війни.

Якщо Велика Британія звертала увагу на Україну з центром у Києві, то, закономірно, виникає запитання: яким же було її ставлення до інших українських земель, що не входили до складу Росії. Доцільним видається розглянути відношення Лондона до проблеми реформування Австро-Угорщини.

У декларації від 5 січня 1918 р., яку Ллойд Джордж надіслав президентові Вільсону, зазначалось: "Погоджуючись з президентом Вільсоном у тому, що розподіл Австро-Угорщини не належить до цілей війни, ми вважаємо, що доки справжнє самоуправління, побудоване на істинно демократичних принципах, не буде надано національностям, що входять до складу Австро-Угорщини і давно прагнуть до цього, нема жодних надій на усунення причин турботи в тій частині Європи, де так довго існувала загроза загальному миру".

Зрозумілим стає спокій в англійських колах після розвалу Австро-Угорщини. Міністерство закордонних справ Великої Британії в грудні 1918 р. подало кабінету міністрів меморандум з оцінкою ситуації, що виникло в Австро-Угорщині після її розпаду. У ньому зазначалось: "Австро-Угорщина перестала існувати як держава; зникли всі ознаки зв'язку зі зовнішнім світом. Не існувало більше ні єдиної армії, ні династії, ні міністерства закордонних справ, ні бюрократичного апарату". У цьому меморандумі містяться відомості про створення у Львові Національною Радою українських збройних формувань.

Розглядаючи перспективу розвитку ситуації навколо Австро- Угорщини стосовно українців Східної Галичини, Ллойд Джордж писав: "Українців Східної Галичини та Північної Угорщини належить або визнати як самостійне національне ціле, або ототожнювати їх із київським урядом, незалежно від того, буде цей уряд визнано незалежною державою, чи частиною Росії на правах федеративного чи будь-якого іншого принципу".

Задекларувавши плани стосовно різних частин Австро-Угор- щини, у британського уряду було недостатньо інформації про українські справи загалом та українців Східної Галичини і Північної Угорщини зокрема. "Українці Східної Галичини організували Національну Раду у Львові, утворили Національну міліцію, однак поки що незрозумілі їхні стосунки з українським урядом в Києві та чи розпочали які-небудь заходи українці Північної Угорщини".

Отже, уряд Англії виокремлював українську національну групу з-поміж інших. Незважаючи на своє дещо прихильне ставлення до російської політичної еміграції та білих сил у Росії, він прагнув підходити до "українського питання" з погляду єдності етнічних українців, розуміючи під цим їхнє єднання з урядом у Києві як українським урядом, можливо, центральним. Позитивним у цьому підході була сама постановка питання про спільність українців двох раніше ворожих держав, розуміння важливості розв'язання української національної проблеми через об'єднання всіх українців до єдиної національної держави. Щоправда, чіткої відповіді на запитання про характер цієї держави (самостійної, чи федеративної у складі Росії) британський уряд наприкінці 1918 р. не мав.

Українські землі по обидва боки австрійсько-російського кордону були не тільки головним театром військових дій, а й однією з причин війни. За таких обставин українські політичні сили були приречені зробити вибір на користь однієї з воюючих сторін. Українська політична еліта усвідомлювала, що війна дозволила скористатись нагодою відстояти і реалізувати ідею творення національної державності. Однак політична еліта як підросійської, так і підавстрійської України, пов'язувала своє майбутнє з участю у війні на боці однієї зі сторін.

Проросійську позицію посіли лідери Товариства Українських Поступовців Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський. Вони, як згодом і С. Петлюра, стали членами Всеросійського союзу земств і міст, який сприяв зміцненню обороноспроможності російської армії. Товариство українських поступовців, що об'єднувало найбільш активні елементи, серед яких переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), виступили ЗО липня 1914 р. з декларацією "Війна і українці" за підписом С. Петлюри, головного редактора "Украинской жизни". У декларації, ви друкованій у Москві, було записано, що українці чесно виконують свій обов'язок щодо держави, підтримують справу громадян Росії. Публікацією декларації С. Петлюра порушив мовчанку українців, з якої можна було зробити висновок, що вони взагалі не існують, або в межах Російської імперії їм узагалі немає місця. Петлюра мав на увазі, що війна має розвіяти недовіру урядових кіл і дати зрештою українцям те, на що вони заслуговують і на що вони мають право. Стало зрозуміло, що в міжнародному масштабі декларація була орієнтована не лише на Росію, а й на держави Антанти.

Якщо політичний вибір західних україців був зумовлений передусім примарливими сподіваннями на широку крайову автономію, то чимало української інтелігенції у підросійській Україні опинилась у полоні ідеї слов'янської єдності, що стала офіційною доктриною російського самодержавства в роки війни. Ставлення української інтелігенції до війни (переважно тієї її частини, що проживала в російських столицях) висловив С. Петлюра на сторінках газети "Украинская жизнь" у перші ж дні війни: "В ідеалах українців і в практичних постулатах українського суспільства... національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла до складу Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселяють". Відтак він закликав виявити здоровий політичний ґлузд та організовану волю нації, щоб не піддатися провокаційним впливам і виконати свій обов'язок громадян Росії в цей важкий час до кінця і не тільки на полі бою.