Розділ 11. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Проект передбачав підготовку професійних кадрів для посольств, місій і консульств. Загалом, за проектом О. Корнійчука, штат НКЗС УРСР мав становити 156 осіб, з них 42 — в основних чотирьох відділах. Водночас за час перебування на посту першого наркома було утворено лише декілька відділів. У кращих радянських традиціях це був політичний відділ, повноваження якого полягали у складанні етнографічних карт західних областей України, написанні історичних довідок тощо. Варто відзначити проведену роботу, адже навіть про найближчих cусідів — Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину, Болгарію, Туреччину, Югославію — НКЗС України, окрім матеріалів ТАРС і НКДБ УРСР, жодними матеріалами не володів.

Окрім політичного, було утворено секретно-шифрувальний, протокольно-консульський, а також відділ кадрів та управління справами. На липень 1944 р. було лише 40 працівників з урахуванням допоміжно-технічного персоналу. На це вплинули відсутність фінансування зовнішньополітичної інституції, а також опосередковане бажання радянського керівництва надавати республікам широкі можливості виходу на міжнародну арену.

12 липня 1944 р. дипломатична кар'єра О. Є. Корнійчука завершилась. Мотиви відставки Наркома визначило вище партійне керівництво як незнання іноземних мов. Його наступником став відомий державний та партійний радянський діяч — Д. Мануїльський. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що Д. Мануїльський не лише добре володів іноземними мовами, а 1918 р. волею долі змушений був провадити переговори з представниками ворожої йому Української Держави гетьмана П. Скоропадського, 1922 р. він гаряче підтримував проект "автономізації", що передбачав обмеження прав республік, які мали увійти до складу Союзу PCP, насамперед, у сфері зовнішньополітичної активності. Очевидно, політичні погляди нового Наркома мало змінилися відтоді, незважаючи на те, що йому довелося очолити зовнішньополітичне відомство України. На відміну від "проекту Корнійчука", у новому проекті організації діяльності НКЗС встановлення прямих зв'язків республік СРСР з іноземними державами не передбачалося. Натомість республіканському НКЗС належала допоміжна функція — підпорядкованість у всіх питаннях центральному союзному НКЗС. Показовим було те, що участь республік у зовнішньополітичній діяльності розглядалася в останніх пунктах документа. Щоправда, в ньому було відображено заходи, спрямовані на підвищення кваліфікації працівників республіканських наркоматів закордонних справ, особливо в потребі систематичного вивчення ними міжнародних відносин, світової політики, географії, економіки, всесвітньої історії та особливо іноземних мов.

Підсумовуючи вищевказане, варто зазначити, що перетворення 1944 р. були певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики. Повернення Україні статусу "добровільно втраченого" 1922 р. додавало певних сподівань українській політичній еліті. Почалося формування апарату українського зовнішньополітичного відомства. І хоча НКЗС став черговою "політичною грою" радянського керівництва, Україна одержала де-юре право мати власне зовнішньополітичне обличчя. Потрібно вказати, що в тодішніх умовах тоталітарної системи, де-факто не отримала права ані на встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами, ані на проведення власного зовнішньополітичного курсу. Відновлення діяльності НКЗС України стало фактично одним із етапів формування зовнішньополітичної служби України. Поза сумнівом, перебуваючи у фарватері зовнішньополітичної діяльності СРСР, українські дипломати отримали бодай формальний доступ до дипломатичної діяльності держави, набуваючи при цьому важливого та необхідного досвіду роботи.

Комплекс питань, пов'язаних із "українською проблемою", робив актуальним відновлення Народного Комісаріату закордонних справ України. Однак розв'язати цей вузол проблем могло лише надання повноцінної самостійності у провадженні абсолютно незалежної й адекватної національним інтересам України зовнішньої політики.

11.4. Розгортання діяльності МЗС У PCP у перші повоєнні роки

В умовах, які виникли, визначального характеру набули масштабпі переговори між союзниками по антигітлерівській коаліції, до рук яких перейшло право вершити долю світу. Важливою стала Кримська (Ялтинська) конференція, на якій значної уваги приділяли розгляду питань, зацікавленою в яких була й Україна. Початок роботи Конференції було приурочено розгляду проблеми завершення війни з Німеччиною. Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох питаннях — щодо становлення державних кордонів та участі України в майбутній організації з підтримки миру і безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої ще в Тегерані, охоплювало проблеми становлення незалежної Польщі та перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін тощо. Офіційний Лондон наполягав на гарантуванні Польщі її суверенітету, свободи та незалежності. Президент СІПА Ф. Рузвельт вважав доцільним, аби СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив цю пропозицію як недоречну, посилаючись на "Лінію Керзона", запропоновану англійцями ще 1920 р. У підсумку, глави урядів трьох держав ухвалили рішення, за яким східний кордон Польщі мав визначатися "Лінією Керзона". Тим паче, відповідно з раніше підписаною угодою між урядом Радянського Союзу та Польським комітетом національного визволення, ще 27 липня 1944 р. підставою для проведення кордону мала бути уявна "Лінія Керзона" з певними відхиленнями на користь Польщі, а саме передання Перемишля і Любачева, а також території на схід між річками Західний Буг і Солокія. Таким чином, Ялтинська конференція відкривала перспективу остаточного узгодження лінії радянсько- польського кордону з поляками. В подальших починаннях, які проводилися зі серпня 1945 р. представниками держави, зокрема Радянського Союзу, польська сторона прагнула домогтися пересунення лінії кордону на схід так, щоб у межах Польщі опинилася Бориславська впадина, поклади калійних солей поблизу Стебника, а також залізничні вузли в Раві-Руській та

Хирові, що мало величезне господарське значення для Польщі, віддаючи натомість території басейнів Бугу та Солокїї, а також район Любичів Королівський. Радянська сторона відкинула ді побажання, натомість сама запропонувала вирівняти кордон таким чином, що Польща мала віддати місцевість між Сяном та польсько-чехословацьким кордоном на схід від Ветліпу. Польські представники на переговорах, особливо майбутній відомий географ професор Станіслав Лещицький, дотримувався договору від 1944 р., в якому йшлося про лінії верхнього Сяну, і в підсумку ця територія залишилася за Польщею. Угоду про кордон було підписано 16 серпня 1945 р., згідно з якою для Польщі ліпія кордону була вигідніша, ніж розмежування 1939 р. Польща отримала 22 км2, передусім на півночі.

Невирішеним залишалося питанпя об'єдпання всіх українських етнографічних земель, зокрема Закарпаття, яке після Мюнхенського арбітражу відійшло до Угорщини. Ще під час війни радянське керівництво вжило заходів щодо повернення Закарпаття Україні. У листопаді 1944 р. в Мукачеві було проведено І з'їзд Народних комітетів Закарпаття, який ухвалив рішення про вихід Закарпатської України зі складу Чсхосло- ваччипи й возз'єднання з Україною.

Уряд Чехословаччини не виступав проти такого вирішенпя цієї проблеми, згодом розпочавши з СРСР переговори про пе- редання Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 р. підписанням радянсько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України. Так завершився історичний процес об'єднання українських земель у межах однієї держави.

Зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною. Першим привітав О. Корнійчука з призначенням на посаду Наркома закордонних справ УРСР чехословацький посол у Москві 3. Фірлінгер. 11 лютого 1944 р. сподівання на встановлення тісних зв'язків між Україною та Чехословаччи- ною не зменшилися й після приходу в Наркомзаксправ УРСР Д. Мапуїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е. Бенеш висловився за тс, що Україна могла б стати основним членом "слов'янського блоку".

Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною і Україною не були встановлені. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передання Закарпатської України Радянській Україні, про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Варто пригадати той факт, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було виписано українською, російською і словацькою мовами.

Від СРСР документ підписав В. Молотов, від Чехословацької Республіки — 3. Фірлінгер і В. Клементі. Проте обидва уряди продемонстрували зневагу і до УРСР, і до самої Закарпатської України, не запросивши їхніх представників ні на переговори, ні на церемонію підписання договору.

Саме тоді групи етнічних українців, які мешкали в окремих районах на території сусідніх держав (Мармарощина в Румунії, Пряшівщина в Словаччині), також порушували питання про возз'єднання. Проте Москва не схвалила цих негативних клопотань як політично недоцільні.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, цей процес виявився досить специфічним. Західні політики доволі швидко зрозуміли зміст "сталінських конституційних реформ" із "розширенням прав республік". Реформування союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавило його філії в республіках надконтролю, передусім щодо проведення його зовнішньої політики. Варто згадати, що пропозиція британського уряду про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною роздратувала В. Молотова, який "запевнив" британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

Тим не менше, 10 лютого 1947 р. делегація Української PCP у складі Д. Мануїльського, О. Войни, М. Петровського взяла участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, де підтверджено входження західних українських земель до складу УРСР і її повоєнні кордони.

У зовнішньополітичному відомстві України після приходу Д. Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомату закордонних справ, позбавленого не лише національно свідомого керівництва, а й реального впливу на зовнішньополітичну активність. Примарна участь УРСР у зовнішньополітичних акціях СРСР стала відображенням політичного характеру проведених "реформ".

Важливим питанням в історії міжнародних відносин післявоєнної доби стала Дунайська конференція. Будучи однією з Дунайських держав, Україна та СРСР були зацікавлені у співпраці, пов'язаній із використанням ресурсів Дунаю, однієї з найбільших річок Європи. У басейні Дунаю розташовані поклади корисних копалин, індустріальні райони, розвинуте сільське господарство. До того ж, Дунай як транспортна артерія з'єднює Центральну Європу з Балканами, Чорним морем і Близьким Сходом. Ця водна артерія була об'єктом боротьби під час Паризької конференції (1856 p.), Дунайської конференції (1921 p.), внаслідок яких було ухвалено конвенції щодо врегулювання режиму судноплавства на Дунаї. Ці конвенції обмежували права придунайських країн, насамперед, України. За конвенцією 1921р., Україна була усунута від використання ресурсів Дунаю. До міжнародних комісій з питань Дунаю входили Велика Британія, Франція та Італія, які, фактично, і вирішували всі питання, пов'язані з дунайською водною артерією.

Лише після Паризької мирної конференції та підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини Радянський Союз виступив з ініціативою обговорити "дунайське питання". СІПА запропонували створити тимчасову міжнародну комісію для відновлення судноплавства по річках Європи — Рейну, Одеру, Дунаю та Кілійському каналу. Але радянська дипломатія наполягала на проведенні окремої конфе- î ренції з Дунаю за участю дунайських держав. Врешті-решт чергова сесія Ради Міністрів закордонних справ у грудні 1946 р. ухвалила рішення скликати конференцію для підготовки нової конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

У цій конференції взяли участь придунайські країни — Українська PCP, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, СРСР, Югославія, Угорщина, а також учасники сесії Ради Міністрів закордонних справ — СІПА, Велика Британія, Франція, пізніше — Австрія. Конференція розпочала роботу ЗО липня 1948 p. у Белграді. Українську делегацію, що взяла надзвичайно активну участьу роботі конференції, очолював заступник Голови Ради Міністрів У PCP, міністр закордонних справ А. Барановський. Конференція мала розробити і схвалити нову угоду про судноплавство на Дунаї замість конвенції 1921 р.