Розділ 11. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Під час роботи Тегеранської конференції (28 листопада — 1 грудня 1943 р.) на зустрічі лідерів СРСР (Сталін), США (Рузвельт) та Великої Британії (Черчілль) було обговорено низку питань, серед яких чільпе місце посідали: відкриття "другого фронту" й визначення контурів майбутнього світу, проблема визначення кордонів повоєнної Польщі. Не викликала особливих дискусій пропозиція Сталіна пересунути кордон Польщі на заході до річок Одеру й Нейсе. Щодо східних кордонів, то СРСР наполягав на визнанні "Лінії Керзона", тобто українські землі мали відійти до України, а білоруські — до Білорусії". Адміністрація США погоджувалась з такою позицією, однак Ф. Рузвельт утримався від публічних заяв із цього приводу у зв'язку з наближенням президентських виборів у СІЛА. Це пояснювалося його небажанням втрачати голоси 6—7 млн американських виборців польського походження.

Таку ідею палко підтримав офіційний Лондон, оскільки "Лінія Керзона" свого часу була запропонована саме англійською стороною.

Намагаючись пришвидшити розв'язання "польського питання", радянське керівництво вдалося до добре випробуваного методу — створення альтернативного польського уряду, про- радянського за своїм характером. За його ініціативи виникає Польський комітет національного визволення (ПКНВ) як революційний уряд Польщі, проголошений на звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні 22 липня 1944 р.

У процесі підготовки до створення ПКНВ, відбувались активні консультації радянських лідерів із членами Головного правління Союзу польських патріотів у СРСР. Саме в той період М. Хрущов, посилаючись на численні клопотання мешканців так званого Закерзоння, запропонував утворити Холмську область у складі УРСР. Сталін використав це як засіб тиску на поляків, щоб відвернути пересунення "Лінії Керзона" на Схід. Цей тиск дав доволі швидкий результат — делегація ПКНВ вже 26 липня 1944 р. підписала з урядом СРСР угоду, котра зафіксувала "Лінію Керзона" як основу для визначення радянсько-польського державного кордону.

Таким чином, трансформаційні процеси у міжнародній гео- системі, які зумовили переміщення <(українського питання" на вістря політичної боротьби двох полюсів новостворюваної біполярної системи міжнародних відносин, ставши розмінною монетою у політичних торгах. Водночас питання територіального характеру, державно-політичної приналежності українських етнографічних земель, стало одним із центральних на завершальному етапі Другої світової війни, оскільки володіння цими територіями визначало важливість геополітики та геостратегії й надалі втілилося в діяльності відновленого Наркомату закордонних справ УРСР.

11.3. Відновлення діяльності НКЗС У PCP

Друга світова війна переходить у завершальний етап висадженням 6 червня 1944 р. союзників у Франції. Німеччина стрімко втрачала союзників. Капітулювали Італія, Фінляндія, Румунія та Болгарія. СРСР, США та Велика Британія дедалі активніше розгортали процес визначення контурів післявоєнного устрою світу.

Незаперечним є факт, що Україна зробила вагомий внесок у зусилля СРСР розгромити гітлерівську Німеччину та її союзників. Майже п'яту частину радянських Збройних сил становили українці. За різними оцінками, Україна втратила до 8 млн своїх громадян, 2,4 млн молоді було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Географічне становище й потенціал України зумовили запеклу боротьбу за неї з обох боків.

Незважаючи на те, що Німеччині було завдано вирішальних ударів на радянсько-німецькому фронті, німецька окупаційна влада зазнавала значного тиску й від українського збройного підпілля ОУН-УПА, яке досягло протягом війни значного міжнародного розголосу спробами піднімати "українське питання" на міжнародній арені. Наприкінці війни міжнародний авторитет України зріс. Як випливає з тогочасних документів, "українське питання" стало актуальним як для українців, так і для союзників за антигітлерівською коаліцією, ставши предметом переговорів. Його майже не розглядали як розв'язання проблем українства щодо визначення державно-правового статусу України у складі СРСР і надання прав національного розвитку українців у власній державі, бо радянське керівництво тісно пов'язувало "українське питання" з питаннями поширення радянської гегемонії щонайменше в Європі.

З цією метою радянське керівництво 1944 р. вжило декілька заходів, спрямованих на "вдосконалення радянської федерації". При цьому Україні, враховуючи її основну роль у вирішенні проблем, пов'язаних із майбутніми західними кордонами СРСР, її близькість до країн, на які сталінське керівництво прагнуло поширити свій вплив, "експортуючи радянську владу" в Європу, а також зважаючи на піднесення у ній в роки війни національно-визвольного руху, відводилося особливе місце. Сталін

не приховував свого занепокоєння "українським питанням". Загальновідомим є побоювання Сталіна, висловлене ним у бесіді з президентом США Ф. Рузвельтом під час Ялтинської конференції. Він заявив, що його становище в Україні досить складне та непевне. Тому так наполегливо радянське керівництво відстоювало "право України" на входження до створюваної міжнародної організації з підтримки миру та безпеки. Це, по суті, було необхідним Сталіну для збереження єдності Радянського Союзу. Власне з цих міркувань, задовго до завершальної фази Другої світової війни, радянське керівництво розпочало проведення певних реформ на теренах СРСР.

Намагаючись надати СРСР вигляду демократичної держави, Верховна рада СРСР 1 лютого 1944 р. ухвалила Закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин і про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат", який передбачав, що всі союзні республіки отримали право створювати власні наркомати закордонних справ для укладання угод і встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. Пояснюючи мотиви ухвалення такого екстраординарного рішення, нарком закордонних справ СРСР, заступник голови Раднаркому СРСР В. Молотов, у доповіді на сесії зазначив, що прийняття таких конституційних поправок зумовлене політичним, економічним і культурним зростанням союзних республік, їхньої потребою у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами та має на меті розширення міжнародних зв'язків і зміцнення співробітництва з іноземними державами. Щоправда, двадцять років перед тим радянське керівництво відстоювало діаметрально протилежні позиції.

Тоді як із високих трибун проголошувалися заяви про "торжество радянської демократії", до Сибіру йшли ешелони "репресованих народів". Це вкотре засвідчувало підпорядкованість радянської політики цілям геополітичної гегемонії та зовнішньополітичного розрахунку, демонструючи п фальшивість та підступність.

Україна першою з-поміж республік зробила реальні кроки на шляху до втілення рішень X сесії. Несподіваність такого рішення можна пояснити й відсутністю бюджетного фінансування, яке не було передбачено бюджетом на 1944 р. Тим не менше, через кілька днів після союзного, 5 лютого 1944 р. Указом Президії Верховної ради УРСР Наркомом закордонних справ республіки було призначено відомого українського драматурга і громадського діяча О. Корнійчука, котрий з 1943 р. працював на посаді заступника Наркома закордонних справ СРСР В. Молотова, опікуючись питаннями відносин зі слов'янськими країнами (Польща, Чехословаччина та ін.).

Досить показовим було призначення на таку посаду письменника та драматурга, а не кадрового дипломата. Хоча свого часу О. Корнійчука залучали до розв'язання так званої польської проблеми, пов'язаної з питанням українсько-польського кордону. Питання про швидкий розвиток Західної України у складі УРСР було спрямоване на акцентування "українського аспекту" польської проблеми. І невдовзі О. Корнійчука було призначено заступником Наркому закордонних справ СРСР у справах слов'янських країн, що мало певне символічне значення. Позиція О. Корнійчука була реалізована у радянсько- польських взаєминах. Частина дослідників вважає, що позиція Радянського Союзу стосовно подій у Польщі та шлях приведення до влади Польського комітету національного визволення були сформовані не так високопоставленим радянським дипломатом, як його обізнаною в тонкощах місцевої політики дружиною, В. Василевською, котра була штатним пропагандистом Політуправління Червоної армії та очолювала Союз польських патріотів у СРСР.

Тому важко не погодитись із висновками відомого дослідника радянського тоталітаризму М. Д жил аса, що "така кадрова політика відповідала пропагандистському наступу та мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльність до радянської влади". Саме тому під час чергового повернення радянської влади до України в 1943—1944 рр. радянське керівництво поєднувало військові акції Червоної армії зі справжнім пропагандистським наступом, в якому домінували теми відродження української радянської державності та возз'єднання всіх українських етнографічних земель у єдиній Українській радянській державі. Зрозуміло, що це було можливо лише за участі СРСР.

Водночас, не будучи кадровим дипломатом, О. Корнійчук розгорнув доволі активну діяльність, направивши через декілька днів після свого призначення М. Хрущову проект концепції діяльності зовнішньополітичного відомства України. Він ґрунтувався на необхідності використання військової потуги СРСР для зміцнення міжнародного авторитету СРСР.

Щойно призначений Нарком Закордонних справ УРСР наголошував на необхідності забезпечити участь українських представників, у конференціях із перемир'я з Румунією, Угорщиною, а також у роботі різних комітетів та комісій з питань війни та післявоєнного устрою".

Важливим завданням зовнішньополітичної діяльності НКЗС УРСР О. Корнійчук вважав досягнення міжнародного визнання через встановлення дипломатичних відносин зі США та Великою Британією, па які орієнтувалися багато європейских держав.

Щодо організаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності України, планувалося створення у структурі Наркомату десяти відділів на основі територіального принципу. До відання першого відділу мало ввійти становлення зв'язків із сусідпіми державами — Польщею, Румунією, Чехословач- чиною, другого — з Великою Британією та США, третього — з Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією, Туреччиною. Четвертий відділ мав курувати питання, пов'язані з Німеччиною. Передбачалося й утворення інших відділів — протокольного, юридичного, консульського, відділу друку, кадрів, шифрувального, адміністративно-господарського, а також створення бібліотеки, архіву, друкарського бюро, експедиції, навчальної частини (для навчання співробітників іноземних мов), гаражу, бюро обслуговування іноземців, їдальні, бухгалтерії тощо.