Розділ 9. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

Україна в 1921—1923 рр. мала 9 торговельних представництв у європейських державах. Основним експортним товаром було вугілля та сільськогосподарська продукція. Не припиняючи відносин із європейськими державами, Україна робила спроби поновити та поглибити зовнішньоекономічні відносини з країнами Близького Сходу та Азії.

Менш активно встановлювалися дипломатичні зв'язки УСРР із країнами Азії та Близького Сходу. На початку 20-х років XX ст. торговельні шляхи були майже блокованими — порти зруйновані, транспортне сполучення розладнане. Водночас не існувало об'єктивних ресурсів, необхідних для експортно-імпортних операцій. Проте, незважаючи на такі умови, торговельні контакти зі Сходом підтримувалися. Це пояснюється традиційністю таких контактів у попередні періоди економічного розвитку півдня України. Визнаним центром торговельних операцій та найбільшим портом залишалася Одеса, котру по праву називали воротами до близькосхідних ринків. У перші післявоєнні роки східні купці продовжували підтримувати Одесу з метою збуту товарів на південноукраїнському ринку. Це можна пояснити хіба що інертним зацікавленням у збуті товарів в Україні. У цей період така торгівля була епізодичною, здебільшого, з ініціативи східних купців. Інтенсифікація торговельної діяльності гальмувалася суто практичними проблемами. Відомі проведення реквізиції товарів та затримки у виплаті за доставлену продукцію. Неврегульованість правових норм, неузгодженість їх із міжнародним торговельним правом, не- і розробленість валютних питань за відсутності науково обґрунтованої концепції розвитку зовнішньої торгівлі та відсутність фахівців в організаційних структурах зовнішторгу давало всі підстави офіційній пресі робити висновок про те, що наприкінці 1921р. зовнішня торгівля в Україні була нереальним фактом, а сакраментальною формулою, необхідною для уточнення господарських розрахунків, певною мірою лише програмним пунктом господарського будівництва.

На початку 1922 р. було затверджено нову структуру зовнішньої торгівлі України — Управління Уповноваженого Народного Комісара зовнішньої торгівлі при РНК УСРР, Всеукраїнська торговельна контора з експорту та імпорту — Укрзовніш- торг із їх місцевими (обласними та районними) управліннями.

Водночас було визначено опорні пункти зі здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, а саме:

Одесу було визнано єдиним центром для налагодження зовнішньоекономічних відносин із ринками Середземномор'я, Близького Сходу і Америки;

важливе місце належало константинопольському торгпредству; сфери його діяльності: Греція, Єгипет, Болгарія і Туреччина.

Одним із важливих напрямів зовнішньоекономічної діяльності українського радянського уряду була концесійна політика. Проведення її базувалося на основі декрету про концесії, прийнятого 6 листопада 1921 р., однак лише перехід до непу поставив питання концесії на реальний ґрунт. Важливим економічним підґрунтям для нього стало й відновлення торгово- грошових відносин. Це прискорило і полегшило виконання концесійного договору.

Для розроблення всіх питань, пов'язаних із залученням іноземного капіталу у промисловість та сільське господарство, в лютому 1922 р. при Укрдержплані було створено Копцесійну комісію. Вона стала основою створеного комітету у справах концесії і акціонерних товариств. Цей орган, очолюваний В. Ксандровим, функціонував при Українській економічній Раді (УЕР). У січні 1922 р. РНК України визнала доцільним ведення спільної з урядом Росії концесійної політики. Однак Україна наполягала на необхідності залучення представників уряду УСРР до переговорів про надання концесій на території України. Незважаючи на законодавче регулювання взаємовідносин між Росією і Україною, інтереси останньої щодо концесії часто ігнорували, що призвело до протесту навіть серед українських партійних і державних діячів (зокрема, X. Раковського).

Активізація концесійної діяльності була вигідною як для України, так і для держав Заходу. Для України концесії означали ввезення капіталів не лише у грошовому (фінансовому) вираженні, а й впровадження новітніх на той час технологій. Концесіонерів Україна цікавила з огляду потенційного розвитку ринку, який був малонасиченим. Закордонних інвесторів приваблювали значні запаси сировини та продовольства, котрі в достатній кількості мала Україна, незважаючи на післявоєнну розруху.

Для поліпшення інформаційного забезпечення концесійної політики при торговельних представництвах у Берліні, Парижі, Римі, Стокгольмі, Токіо були створені концесійні комісії для визначення фінансового стану фірм-засновників концесії. Отже, найбільше іноземні інвестори цікавилися металообробною, гірничодобувною, легкою і харчовою промисловостями. Найбільше заявок надійшло від Німеччини, для якої зацікавлення Україною було традиційним. Далі йшли Велика Британія, США, Франція та інші країни. Багато фірм домагались отримання концесій на копальні та металургійні підприємства Донецько-Криворізького басейну. Найвагомішими серед них були німецькі фірми "Міллер і Гінель" та "Равок і Грюнфельд".

Чимало заявок на концесії не були задоволені. За певними даними, з усіх заявлених концесій було надано лише 7,5 %.

Іншою формою залучення іноземного капіталу в економіку України стало створення змішаних товариств. Лише 1922 р. на розгляд українського уряду надійшло 72 пропозиції, зокрема від Німеччини — 35, Англії — 9, Австрії — 3, Швейцарії — 3. Однак, здебільшого, заявки на створення таких товариств не задовольняли, і згодом переговори з цих питань припинились.

Загалом, як концесійна політика на Україні, так і створення змішаних товариств із залученням іноземного капіталу, в той час не набули поширення. Це пояснюється, насамперед, відсутністю досконалої законодавчої бази, яка б гарантувала безпеку іноземним концесіонерам і їх капіталу. Водночас, український уряд із стратегічних міркувань намагався не допустити надання концесій на стратегічно важливі об'єкти. До цього долучались затримки у розгляді та впровадженні проектів завдяки радянській бюрократичній системі. Внаслідок низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин іноземні інвестиції в економіці України не були поширеними. Інтенсивні заходи, спрямовані на структурну реорганізацію зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної діяльності України, відкрили перед нею широкі перспективи, незважаючи навіть на суб'єктивні фактори та ідеологічну спрямованість. Однак суцільна централізація всіх сфер життя, в тому числі й зовнішньоекономічної сфери, призвела до неможливості врахування зовнішньоекономічних інтересів України, а отже, до їх повноцінного впровадження в життя.

Якщо в 1920—1921 рр. розвиток зовнішньої торгівлі України стримувала фактична відсутність розгалуженої структури управління у сфері зовнішньої торгівлі, то в 1922—1924 рр., як не парадоксально, перешкодою стала ця розгалужена система органів управління зовнішньоекономічною діяльністю з надмірною централізацією практичної діяльності, до якої належала будь-яка самостійність не лише складової частини так званої радянської федерації.

Не маючи змоги здійснювати власну політику за кордоном, керівники УСРР прагнули активізувати дозволену їм міжнародну роботу на етнічних землях за межами СРСР. На українських етнічних землях за межами УСРР намагалися діяти та впливати через функціонуючі там комуністичні організації, насамперед, через КПЗУ, котру намагались репресіями та провокаціями підпорядковувати волі Москви. Проте керівництво УСРР прагнуло діяти на західноукраїнських землях не лише через комуністичні організації. Спершу Москва підтримувала контакти, даючи дозвіл на використання певних валютних сум. Наприклад, у проекті кошторису, підготованому О. Шліхтером для розгляду на політбюро ЦК КЩб) у січні 1927р., витрати на такі цілі передбачалися на суму 373 тис. крб. Доцільність витрат у листі до Й. Сталіна обґрунтовували так: "Ми повинні завоювати на свою користь симпатії більшості українського населення шляхом негласної підтримки з боку УСРР українського національно-визвольного руху. Необхідно також забезпечити паш вплив через симпатизуючі нам місцеві організації в культурно-просвітницьких та економічних українських організаціях у Польщі. Окрім того, необхідна відповідна робота в інших українських землях — у Чехословаччині і Румунії, а також серед численної ще української еміграції". Щороку найбільшими споживачами коштів із таємного фонду були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі, економічні та політичні організації: Сельроб, УН- ДО, приватні українські школи й просвіти, кооперативні спілки та видавпицтва, літературне об'єднання "Вікна", журнали "Культура", "Праця", "Нові шляхи", газети "Рада", "Сила", "Світло", Національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство імені Т. Шевченка. Однак наприкінці 20-х років XX ст. будь-яка матеріальна підтримка роботи на українських етнічних землях за межами УСРР була припинена.

Отже, за період 20-х років XX ст. Україна пройшла складний шлях розвитку своєї державності, натрапивши на низку труднощів і невдач на міжнародній арені. Досягнувши формального визнання її суверенітету іншими державами світу, вона була під впливом радянської Росії, що після утворення СРСР призвело до часткової, а згодом повної втрати суверенітету як у зовнішньополітичній, так і в зовнішньоекономічній сферах міжнародного життя. На міжнародну арену вийшов український радянський уряд. Уряд Української Народної Республіки в екзилі втратив своє значення державної інституції, залишившись лише репрезентацією політичних поглядів української еміграції. У 1923 р. припинив своє існування уряд Західноукраїнської Республіки.

9.4. Утворення Союзу PCP. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив

Розвиток співпраці між радянськими республіками, посилення центристських настроїв у середовищі більшовицької партії Росії, навіть несприйияття її керівництвом ідеї самовизначення чи федералізму, зумовили утворення союзної держави. У 1922 р. був створений Союз Радянських Соціалістичних Республік. Його передумовою став укладений 1 червня 1919 р. більшістю радянських реснублік військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після переможного закінчення більшовиками громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні зникла, але великою була спокуса поширення влади на території національних республік. Особливо відзначався схожими настроями Нарком національностей Й. Сталін та його найближче оточення. Саме він був ініціатором висунення ідеї "автономізації", за котрою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї. Це могло рано чи пізно спричинити велике невдоволення й, імовірно, катастрофічні катаклізми уже в недалекому майбутньому.

Тому проти подібного принципу створення нової держави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм удалося відстояти проект федерації, за яким нове державне утворення мало складатися з цілком рівноправних у теорії республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В Україні, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія на підтримку ідеї союзної держави. ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР ухвалили декларацію та підписали договір про створення Союзу PCP. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж ЗО грудня був підписаний договір про пере- дання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації міжнародних угод, встановлення системи зовнішньої та внутрішньої торгівлі тощо. Таким чином, пропаганда виявилася настільки успішною, що одразу після підписання союзного договору почала втілюватися програма ленінської партії, зорієнтована на процеси уніфікації всіх радянських республік, та перетворення вільної федерації на унітарну за своїм типом державу.

Згідно з укладеною угодою, було створено загальносоюзний Наркомат закордонних справ. При цьому передбачалося введення до складу колегії НКЗС СРСР представника від України і створення на території УСРР інституту уповноваженого НКЗС. Український посланець мав "представляти Україну в усіх зовнішніх зносинах Союзу". Уповноважений НКЗС СРСР подавав урядові УСРР та окремим відомствам висновки з питапь зовнішньої політики й мав своїх повірених у Києві й Одесі (столицею УСРР тоді був Харків). Входив цей уповноважений до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу. В державах, де Україна мала особливі інтереси, до складу представництв чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку залучений представник України. Внаслідок цього українські представники були призначені представниками СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах — радниками представництв.