Розділ 9. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

На початку 20-х років XX ст. інтерес до українського руху виявляли деякі політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були певдоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання та шукали можливих союзників для зміни версальської системи. Німецький уряд підтримував морально та матеріально гетьманський рух і виділив грошове утримання для гетьмана П. Скоропадського, виявляв інтерес до Державного Центру УНР векзилі. Однак "українське питання" за нових умов уже не мало в німецькій політиці такого значення, як 1918 р. Позбавлена впливу на європейському континенті, Німеччина намагалася вийти з міжнародної ізоляції та шукала порозуміння з радянською Росією. Вона першою з-поміж західних держав вступила в дипломатичні й економічні відносини з більшовицькою Росією, уклавши з нею у квітні 1922 р. Рапалльський договір.

Поступове зміцнення позицій радянських урядів Росії та України й очевидна втрата перспектив повернення Директорії в Україну в умовах стабілізації міжнародних відносин у Європі також не сприяли збереженню позицій її уряду. Після укладення між УСРР, РРФСР та Польщею у березні 1921 р. Ризького мирного договору і Генуезької конференції 1922 р. дипломатичні представництва Директорії поступово припинили своє існування. їх функції виконували українські товариства для Ліги Націй (відповідно Українське та Західноукраїнське товариства для Ліги Націй), які входили до Союзу товариств для Ліги Націй.

Не виправдалися також сподівання С. Петлюри та уряду УНР на збройний виступ власними силами проти більшовиків і на перемогу антирадянського повстання в Україні. Готувалися до такого виступу майже впродовж усього 1921 p., сподівалися, що з його допомогою вдасться підтримати в українському суспільстві віру в незалежну Україну, оживити "українське питання" на міжнародній арені. Зауважимо, що організаційну та матеріально-технічну допомогу обіцяли Варшава та Бухарест. У них був свій інтерес: з одного боку, намагання нейтралізувати український рух і використати його у власних тактичних цілях, насамперед, для зміцнення польського та румунського контролю над захопленими ними українськими землями, а з іншого, небажання загострювати відносини з радянською Росією зумовило те, що обіцяної допомоги обидві країни так і не надали. Розпочатий у листопаді 1921р. Другий зимовий похід нечисленних загонів повстанців, очолюваний Ю. Тютюнником, в Україну, зазнав поразки. І хоча збройна акція уряду УНР векзилі мала резонанс у західних політичних і громадських колах, усі провідні західні країни посіли очікувальну позицію. У той час радянська тотальна військова та ідеологічна експансія, зміна соціально-економічної політики влітку 1921 р., а також втома селян від безперервної війни спричинили апатію та байдужість українського суспільства до подальшої боротьби. Український повстанський рух не отримав жодної зовнішньої підтримки.

Зрештою, західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з Радянською Росією, почали сприймати український повстанський рух як перешкоду до налагодження відносин із Москвою. У цих умовах ДЦ УНР, що розташувався уТарнові, вже не міг мати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким, виїхала до Варшави, решта — до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. Того ж року С. Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, перебрався до Парижа.

9.2. Зовнішньополітична діяльність еміграційного уряду ЗУНР

Своєрідним було становище уряду Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), центром осідку якої був Відень. Як відомо, уряд ЗОУНР продовжував самостійну діяльність навіть після ухвалення Акту злуки 22 січня 1919 р., здійснюючи власну військову і закордонну політику. Це дало підстави Міністру закордонних справ Володимиру Темницько- му стверджувати про існування єдиної держави з двома арміями і двома окремими закордонними політиками. Стара ідеологічна суперечка з концептуальних питань державного будівництва не давала змоги провадити єдину зовнішню політику. Зовнішньополітична діяльність західноукраїнського уряду мала значно лояльніше ставлення в урядових колах західних держав. Відстоюючи інтереси населення Східної Галичини, уряд ЗОУНР спрямовував усі дипломатичні дії на вирішення так званої проблеми Східної Галичини. Ця проблема, як уже зазначалося, була тісно пов'язана з визначенням державно- політичної приналежності Східної Галичини.

Позиція уряду базувалася на рішенні Ради десяти Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про статус Східної Галичини, згідно з яким за Польщею визначали право окупації Східної Галичини до річки Збруч з подальшою організацією тимчасової цивільної адміністрації. У рішенні також було зазначено, що в термін, визначений державами Антанти, у Східній Галичині буде проведено плебісцит (усенародний референдум) з питань політичної та територіальної приналежності Галичини. Хоча польська дипломатія і надалі сподівалася на зміну такого статусу Галичини, раз у раз підтверджуючи військовими акціями своє право на ці українські території.

У зв'язку з цим, уряд ЗУНР в еміграції та ососбисто Є. Пет- рушевич намагалися, проаналізувавши позицію великих держав у "східногалицькому питанні", відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс, зорієнтований на досягнення визнання української державності в межах бодай Східної Галичини. Однак до середини 1920 р. остаточне формування окремої зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом, зумовлений змінами міжнародної ситуації. Укладений у м. Спа 10 липня того ж року договір між державами Антанти з одного боку, та Польщею, з іншого, передбачав запрошення представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза територіальними претензіями Польщі залишалась також Східна Галичина. Таку позицію задекларували союзники у ноті тодішнього міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич доволі швидко відреагував на зміну міжнародної ситуації та вжив рішучих заходів у відстоюванні "східногалицького питання" на міжнародній арені. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Так, 26 липня 1920 р. Є. Петрушевич видав розпорядження щодо створення "уряду диктатора ЗУНР". Уповноваженим уряду для закордонних справ став С. Витвицький, а з січня 1921 р. — К. Левицький. Навчений гірким досвідом "співпраці" з наддніпрянським урядом Директорії УНР, диктатор активно пропагував ідею створення самостійної та незалежної Галицької Республіки.

Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій закордонної політики ЗУНР, неви- рішеністю "східногалицького питання". Ця проблема й надалі залишалася першочерговою в європейській політиці. Не спромігшись остаточно її вирішити у червні 1919 р., найвища рада Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. своїм рішенням дозволила лише тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Хоча формально право остаточно вирішити долю "східногалицького питання" покладалось на плебісцит, усе ж після тривалих дискусій та дипломатичної боротьби великих держав — було передане на розгляд Вищій раді послів держав Антанти. Водночас Велика Британія постійно використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Суперечливостями між Лондоном та Парижем намагався скористатися Є. Петрушевич. Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що виникли, давали підстави для продовження боротьби.

Змінилися стиль та форми ведення зовнішньополітичної активності еміграційного уряду ЗУНР. Якщо до цього вона опиралася переважно на справедливість та намагання представити

Східну Галичину як нейтрально налаштовану державу, то у 1920—1923 рр. вона стала прагматичнішою. Тепер уряд сподівався не на справедливість Антанти, а на суперечності між великими державами — переможцями у війні — та на їхню зацікавленість сировинними ресурсами, нафтою та концесійними пропозиціями у Східній Галичині.

З цією метою уряд ЗУНР розгорнув масштабну дипломатичну діяльність. Закордонні дипломатичні представництва працювали вії країнах Європи та Америки, зокрема в Австрії (В. Сін- галевич), Чехословаччині (Р. Смаль-Стоцький, потім — Я. Бі- берович), Угорщині (Я. Біберович), Франції та Великій Британії (С. Витвицький), Італії (О. Колесса, згодом — Л. Мишуга), Югославії (Г. Микитей), Канаді (І. Боберський, О. Назарук) і Бразилії (П. Кармапський). Є. Петрушевич розгорнув надзвичайну активну діяльність, надсилаючи ноти, меморандуми й звернення до урядів великих держав, Ради послів Антанти, Ліги Націй тощо. Трибуна однієї з перших міжнародних організацій універсального характеру — Ліги Наці —. стала доволі потужним рупором галичан у відстоюванні своїх прав. Вони використовували кожну нагоду, щоб висловити позицію уряду ЗУНР, довести урядам західних країн можливість та необхідність самостійної Галичини, оскільки польська інвазія набувала все характерніших ознак експансії. Власне Ліга Націй стала тим механізмом, за допомогою котрого уряд ЗУНР намагався розв'язати східногалицьку проблему. До комісії зі захисту прав національних меншин упродовж перших років роботи Ліги надійшло кілька сотень петицій і скарг про порушення прав національних меншин на територіях, які увійшли до складу Польщі. Постійне ускладнення процедури розгляду цих питань не без активної участі польської дипломатії зводили нанівець ефективність розгляду та виконання рішень, та рекомендацій і зауважень Ліги.

ЗО квітня 1921 р. уряд ЗУНР запропонував державам Антанти проект "Основ державного устрою Галицької Республіки". Як обґрунтування, було підготовлено та видрукувано брошури "Економічні основи галицької державності" та "Основи самостійної галицької державності", у яких робився висновок, що Східна Галичина має всі умови, щоб стати самостійною і нейтральною державою. Тоді також виникла концепція "Східної Швейцарії", згідно з якою незалежна і нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі таку саму роль, як Швейцарія у Західній Європі.

Хоча центром галицької дипломатичної активності залишався Відень, де перебували й сам Є. Петрушевич та уряд ЗУНР, австрійський уряд не виявив особливого зацікавлення "схід- ногалицьким питанням". Значпо більшим був інтерес Німеччини, котра, будучи "поставленою на коліна", невдоволена результатами Паризької мирної конференіцї, особливо щодо своїх кордонів, хотіла реваншу. Саме тому, прагнучи послаблення тих держав, які розширилися за рахунок німецьких земель, зокрема Польщі, намагалася реалізувати свої плани у співпраці

галицьким рухом. Це відобразилося у тій ґрунтовній підтримці, яку Німеччина надавала до 1928 р. у Лізі Націй українському представництву в його виступах проти порушень прав українців на окупованих Польщею територіях.

Ще одним центром еміграційного життя, як ЗУНР так і УНР, була Прага. Чехословацький уряд дозволив перебувати на своїй території інтернованим галицьким військовим формуванням, які зберігали свою організацію та підтримували бойову підготовку. За умов відсутності державної території невелика (понад

тис.), але боєздатна армія залишалася вагомим аргументом в акціях уряду ЗУНР на міжнародній арені. Влітку 1920 р. Є. Петрушевич намагався відновити ідею галицько-чехословацької конфедерації, яку не схвалило чехословацьке керівництво.

Уряд ЗУНР неодноразово звертався до урядових чинників ЧСР

з проханням підтримки інтересів Східногалицької Республіки в Лізі Націй, однак за умов зближення ЧСР із Польщею, що досить скоро намітилося в їхніх відносинах, зацікавленість "східногалицьким питанням" відходила на задній план, утрачаючи свою перспективність.

Традиційно палкі сподівання на досягнення своїх цілей уряд ЗУНР покладав на Велику Британію, яка закономірно виступала проти політики Парижа та Варшави, спрямованої на інкорпорацію західноукраїнських земель та перетворення відповідно Польщі на центральноєвропейського лідера, на противагу Німеччині. Така геополітична вісь Париж — Варшава відкривала перед Францією досить широкі перспективи становлення гегемонії на євронрейському континенті. Саме офіційнийЛондон улітку 1920 р. наполягав на запрошенні до участі в конференції у Спа представників Східної Галичини. Британці запропонували так звану лінію Керзона, яка залишала Східну Галичину поза територією Польщі. Навесні 1922 р. британський прем'єр Д. Ллойд Джордж наполіг, щоб питання про статус Східної Галичини зарахували до порядку денного роботи Генуезької конференції, яке було заблоковано спільними зусиллями представників Франції та Польщі. За підтримки Великої Британії "східногалицьке питання" декілька разів дискутувалося на засіданнях Великої ради та Політичного комітету Генеральної асамблеї Ліги Націй.