Розділ 9. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

Взаємипам із США приділяв значну увагу екзильний уряд ЗУНР. У 1921—1922 рр. для підтримки своєї справи йому вдалося організувати еміграцію на американському континенті. Однак американський уряд, як і раніше, дивився на Східну Галичину як на загрозу стабільності в регіоні та виступав за передання її Польщі, оскільки польський електорат у США був доволі чисельним і мав значний вплив під час виборчих президентських кампаній.

Уряд ЗУНР продовжив налагоджувати відносини з Ватиканом, переважно контакти здійснювалися через митрополита А. Шептицького, котрий багато зробив для захисту східнога- лицької справи на міжнародній арені. Звертався до Ватикану Є. Петрушевич й особисто. У березні та липні 1922 р. він написав листи до папи Пія XI, в яких просив підтримати визволення українського народу Галичини з "польської неволі" та визнати незалежність України.

Відчайдушною спробою вирішити питання політичної та територіальної приналежності Східної Галичини було намагання національної ради взяти участь у роботі Ризької мирної конференції. Однак стараннями радянських урядів Росії та України, а також Польщі делегати уряду ЗУНР на конференцію не були допущені. Якщо початок конференції додавав певних сподівань щодо справедливого розв'язання галицької справи (російсько-українська делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання самостійності Східної Галичини), то її кінцеві рішення прикро вразили й обурили представників уряду ЗУНР. Так само, як Директорія УНР два роки перед тим відмовилася від "права на Східну Галичину", українсько-російська радянська об'єднана делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір із Польщею, відмовилась від Галичини на користь Польщі, пояснивши згодом такий крок потребами світової пролетарської революції. Західноукраїнський уряд не визнав цього договору та продовжував активні спроби залучити до вирішення "східногалиць- кого питання" світові сили. Лише єдиний раз "східногалицьке питання" стало предметом обговорення Ліги Націй з подання президента ЗУНР Є. Петруїпевича 21 лютого 1921 р. 23 лютого того ж року Ліга Націй ухвалила резолюцію, в якій стверджувалося, що Східна Галичипа перебуває під мілітарною (військовою) окупацією Польщі, а не є її суверенною територією. Суверенітет пад цією територією залишають за собою держави Антанти. Цю заяву підтвердила ще раз Асамблея Ліги Націй 27 вересня 1921 р. Хоча факт визнання окупації Східної Галичини й був означений лідерами галичан як часткова перемога, сам факт визнання суверенітету над цією територією Антанти давав польській стороні певні сподівання на вирішення "схід- ногалицького питання" на свою користь. Це стало одним із кроків польської дипломатії, спрямованих на перепідпорядку- вання вирішення та розгляду східногалицької проблеми власне Антантою, а не Лігою Націй, оскільки це давало їм певні переваги та вигоди.

Ще одну спробу привернути увагу світу до проблеми Східної Галичини Українська Національна Рада зробила на конференції в Генуї (1922 р.). Знайшовши підтримку англійського прем'єра Д. Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти, уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що виникла, вигідною для себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням приєднати до неї територію Східної Галичини і визнати ці землі за Польщею. У відповідь на це 14 березня 1923 р. Рада Амбасадорів (Послів) держав Антанти ухвалила рішення про приєднання території Східної Галичини до Польщі. Так, у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися українські уряди, відійшли до складу Польщі. В таких умовах еміграційний уряд ЗУНР саморозпустився.

9.3. Становлення зовнішньої політики уряду УСРР

Встановлення радянської влади та її зміцнення на території України ставили перед провідними державами нові завдання. Для більшості з них було дивним таке активне поширення більшовизму, котрий захопив чималі території, контролював значні сировинні ресурси. Цс зумовило нові умови співпраці на постросійському просторі. Хоча ставлення провідних держав до нової влади України та Росії було доволі суперечливим, умови, що випикли, вимагали зміни політики цих держав. За зміну тактики щодо Росії виступали тодішні провідні діячі світу — прем'єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд-Джордж, президент США В. Вільсон, прем'єр-міністр Чехословаччини Е. Бенеш та ін. Вони закликали провадити інтервенцію проти Росії у формі економічної реконструкції, насамперед, відновлення торгівлі, що могла стати однією з форм боротьби проти більшовиків за умов нової економічної політики, яка більшістю сприймалася як певний поступ Росії до капіталізму.

Радянська ж Росія, вдаючи демократичний вид організації співробітництва з радянськими республіками, контролювала всі сфери життя національних радянських республік, незважаючи на їх формальний незалежний міжнародно-правовий статус на початку 20-х років XX ст. Однак контроль зовнішньополітичної діяльності радянських республік був відносним через те, що офіційна Москва не могла повністю контролювати зарубіжні країни. Доводилося сподіватися на те, що керівники національних республік, будучи більшовиками за партійною приналежністю, дотримуватимуться курсу, визначеного в центрі. І хоча центральне керівництво майже не сумнівалося в лояльності периферійних органів власної партії, однак зовнішньополітична активність національних республік усе-таки в перспективі загрожувала перетворенням формальної незалежності на реальпу. Цього не бажало ні партійне керівництво, ні особисто В. Ленін, оскільки його позиція стосовно України практично нічим не відрізнялась від прагнень російського царського уряду чи інших небільшовицьких реконструктивних сил. Більше того, його концепція не передбачала існування Радянської Росії без України.

На такому тлі міжнародна діяльність уряду УСРР видавалася незрозумілою. Науковці пояснюють цей феномен особистістю X. Раковеького, котрий мав уроджений дипломатичний талант. Однак спроби українців реалізувати своє право на контакти зі зовнішнім світом постійно наштовхувалися на перепони у центральних партійних і радянських органах.

Юридичне право на міжнародні відносини з'явилося в українського радянського уряду лише після підписання 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР із взаємним визначенням суверенітету та незалежності сторін. А вже 31 грудня 1920 р. в Москві було підписано першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократичною Грузією. Таким чином було започатковано творення міжреспубліканського співробітництва. 12 січня 1921 р. була призначена дипломатична місія УСРР при Раднаркомі РСФРР. Очолив її Ю. Коцюбинський. Разом із спеціальним послом українського більшовицького радянського центру Ф. Коном він провів у Москві переговори з литовським урядом. 1 лютого 1921 р. представники України Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали з Литвою перший мирний договір.

На радянсько-польських переговорах про припинення стану війни та вищезгадуваного укладення мирного договору у Ризі об'єднану радянську делегацію України представляли Е. Квірінг і О. Шумський як рядові члени делегації. Мирний договір, як уже зазначалося, сторони уклали 18 березня 1921 р. Ратифі- ' кація здійснена у ЗО-денний термін.

Перебуваючи у Ризі, Е. Квірінг підготував записку "Про дипломатичні представництва УСРР", яку 14 січня 1921 р. розіслав у МЗС УСРР, МЗС РРФСР, ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У. Перелік адресатів говорив про українськість зовнішньої політики радянського уряду України.

Е. Квірінг у записці відзначив, що Україна перебуває напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин із Польщею та країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому — з Великою Британією, Францією, Німеччиною, СІТТА та Італією. Він підкреслив, що у міжнародній політиці найближчими роками Україна матиме важливе самостійне значення, однак додав таке зауваження: "Я не стану говорити зараз про те, правильна чи неправильна наша політика прокламування перед зовнішнім світом самостійності УСРР. Та оскільки це так і оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам становила б для цих держав показник фіктивності всіх розмов про суверенну Україну, давала б сильну зброю всім нашим ворогам". Уже 2 лютого 1921 р. записка Е. Квірінга була поставлена на обговорення політбюро ЦК КП(б)У. Було вирішено визнати потрібною організацію представництв іноземних держав в Україні.

У 1921 р. Наркомат закордонних справ УСРР активно встановлював дипломатичні зв'язки із зарубіжними країнами. Наприклад, у квітні в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У листопаді 1922 р. за час розвитку рапаллських угод між Україною та Німеччиною було укладено Угоду про поглиблення співробітництва. Радянський уряд прагнув провадити наступальну зовнішню політику, часто за допомогою Комінтерну. Курс на експорт революції не спрацював. Спроба підняти у Німеччині пролетарську революцію за допомогою місцевих комуністів улітку 1923 р. спричинила незначне повстання у Гамбурзі, яке було придушене за два дні. Однак соціал-демократичний уряд Німеччини, прагнучи втримати баланс та забезпечити себе від тиску Великої Британії й Франції, продовжував курс "Рапалло".

У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Литвою, а в листопаді -гт з Естонією. На початку 1922 р. Україна уклала договір із Туреччиною, який за змістом повторював росій- сько-турецький договір, підписаний раніше.

У налагодженні торгівлі були зацікавлені багато країн. Адже більшість із них, виснажена під час світової війни, переживала тяжку економічну кризу. Тому, попри всі ідеологічні незгоди, вони бажали відновити бодай довоєнні торговельні зносини. Першою на такий крок пішла Англія в березні 1921 р., що було розцінено у світі як визнання уряду Росії де-факто. Через два місяці на такий шлях стала Німеччина. Не хотіли відставати в цьому й Австрія, Італія, Норвегія, Чехословаччи- на та інші держави, з якими велися переговори про відновлення торговельних відносин.

Дипломатичні зв'язки Україна використовувала, насамперед, для налагодження економічного співробітництва. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі, експортний фонд у сумі 60 млн рублів золотом. До сфери впливу НКЗТ відійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина. До кінця 1921 р. торговельні представництва та місії УСРР працювали у Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі.

Досить успішно, поряд з політичними контактами, економічна співпраця складалася між Україною та Німеччиною. Наприклад, у Берліні при російському торгпредстві існував особливий український відділ, який налічував 33 штатних співробітника і був найбільшим представництвом України за кордоном.

Функціонування цього представництва було досить успішним. Так, на початку 1922 р. активно велися переговори про експорт з України шкірсировини та імпорт взуття між представниками торгпредства та великою фірмою "Шнідер і Фогель- занг", що об'єднувала навколо себе 20 шкіряних і 10 взуттєвих заводів у прирейнському регіоні. Успіхом стало укладення угоди між акціонерним товариством машинобудівного заводу "Аусбург-Нюрнборг" та київським губвиконкомом про надання пільгового кредиту.

Про широкомасштабні торгово-економічні зв'язки України та Німеччини свідчить те, що лише за період від 1 квітня до 1 вересня 1922 р. на базові склади в Берліні та Данцигу з України було вивезено різноманітних товарів на суму 2,5 млн крб. За статистичними даними, в останньому кварталі 1922 р. Німеччина посідала перше місце в українському експорті товарів як за обсягом, так і за вартістю. Основними товарами українського експорту до Німеччини були залізо і марганцева руда, зерно, продукти тваринництва, прядиво, текстиль тощо. Зазначимо, що ці відносини не розвивались в односторонньому напрямку. Лише з квітня по грудень 1922 р. з Німеччини до України було завезено товарів на загальну суму понад 800 тис. крб золотом.

Безперечно, укладенням господарського та військового союзу з Росією й іншими радянськими республіками та приєднанням до рапалських домовленостей між Росією та Німеччиною український уряд усе більше приєднувався до зовнішньополітичної діяльності радянської Росії.