Щоб за допомогою зору зафіксувати результат роботи м'язів, розкрийте губи і подивіться в дзеркало. Ви побачите, що маленький язичок і занавіска піднебіння піднялися вгору (ніби скоротилися), корінь язика опущений, добре видно задню стійку гортані.
Повторювати вправу 4—5 разів.
Подібна система вправ після їхнього засвоєння, оволодіння методикою виконання сприяє зміцненню всього артикуляційного апарату, допомагає педагогу використовувати свій голос економно, без відчуття швидкої втоми. До того ж це надійна передумова формування правильної дикції.
Процес голосотворення є складним психолого-фізіологічним актом. Це не просте добування звуків різної сили й висоти за допомогою голосових зв'язок шляхом проходження через них струменя повітря з легень і компонування з цих звуків елементів мовлення. "Голос, — як слушно наголошує З.В. Савкова, - це оркестр найрізноманітніших інструментів. Оркестр благозвучний, сильний, витриманий, рухливий, тонкий, один спроможний передати найменші рухи внутрішнього життя, просто й красиво висловлювати думки й почуття людини".
Коли йде мова про формування техніки голосу педагога, то зручніше говорити не про "постановку" голосу, а про цілеспрямовану працю з організації, формування природних даних голосового апарату відповідно до професійних потреб.
У процесі формування техніки голосу необхідно більше уваги приділяти оволодінню навичками потрібного звучання. Це комплекс умовних рефлексів. Щоб сформувати їх ґрунтовно, необхідні часті повторення тимчасових зв'язків, постійне підкріплення. Адже відомо, що тривалі перерви ведуть до згасання раніше утворених умовних рефлексів і навіть до зникнення окремих навичок. У ході підкріплення раніше створених зв'язків у мовленнєвій діяльності важлива усвідомлена діяльність, до того ж така, що спирається на емоції людини, вправи мають набувати нового забарвлення, вводитись у нові ситуації, тому що будь-який новий подразник викликає сильнішу реакцію, ніж сильний, але той, що застосовувався раніше.
Чільне місце у структурі звукоутворення і мовленнєвої діяльності взагалі займає техніка дихання. Від цього значною мірою залежить якість звуку і мовлення загалом.
Дихання є природною потребою людини. Як тільки дитина народилася, перерізана пуповина, що єднала її з материнським організмом, вона активно вдихає повітря. Починає діяти механізм дихання, який непомітно доводиться до автоматизму. В буденному житті ми не помічаємо стану свого дихального апарату, механізму його роботи. Усталене фізіологічне дихання, коли вдих і видих є ритмічними, однаковими за довготою, цілком задовольняють людину під час спокійної мовчазної праці. Та коли доводиться вдаватись до специфічної діяльності (швидко ходити, бігти, співати, говорити на сцені, в класі тощо), стає очевидним, що так зване фізіологічне дихання не задовольняє професійні потреби. Виникає необхідність в інших видах дихання. Зокрема, на перший план виступає фонаційне дихання (від гр. phone — звук). Воно спрямоване передусім на творення звуків.
Сенс роботи над фонаційним диханням полягає в тому, щоб саморегулювальний процес трьох систем мовотворення розвинути відповідно до професійних потреб, довести його до автоматизму. Це дозволить упевнено, без переключення уваги на контроль за диханням користуватися своїм голосом за достатнього коефіцієнта корисних дій голосового апарату.
Виокремлюють кілька видів дихання: 1) верхнє (ключичне); 2) грудне (реберне); 3) черевне (діафрагмальне).
Між педагогами, які займаються питаннями постановки голосу співаків, немає єдності щодо переваг якогось конкретного виду дихання. Очевидно, що всі види дихання взаємодіють між собою. У визначенні ефективності того чи іншого виду дихання у процесі формування техніки голосу педагога необхідно виходити передусім з позицій фізіологів-гігієністів. Вони, спираючись на експериментальні дослідження, віддають перевагу діафрагмальному диханню, яке характеризується глибиною, висотою, частотою, близькістю, здатне добре забезпечувати організм киснем.
У практичній роботі зручно володіти всіма видами дихання. Але особливо важливо довести до автоматизму змішано-діафрагмальне дихання. За цього виду дихання легені рівномірно заповнюються повітрям. Таке дихання менш втомливе і створює найбільш сприятливі умови для ефективної роботи голосового апарату.
Механізм фонаційного дихання досить складний. Дослідження вчених (М.І. Жинкіна, М.В. Сергієвського та ін.) свідчать, що в корі головного мозку є спеціальний центр (гіпоталамічна область), який здійснює керування процесом фонаційного дихання. Імпульси, які проходять через блукаючий нерв, викликають бронхіальну перистальтику, тобто ведуть до зміни просвіту бронхіальних трубочок, які на різних звуках мови то стискаються, закриваються, то розширюються, відкриваються, і тим самим пропускають різні порції повітря1. Імпульси, які потрапляють на трахеобронхіальне дерево, повністю відповідають артикуляції і всій системі мовленнєвих рухів. "Мова йде, — пише М.І. Жинкін, — про регулювання аеродинамічних умов мовної фонації, про зміну звуків мови і про утворення складових квант. Природно, що джерелом інформації про всі ці зміни, які одночасно є й кінцевими вимогами, що контролюються на виході мовленнєвих ефекторів, є той орган, який виробляє складові модуляції на кожному звуці мови. Це горлова трубка. Вона одночасно входить і в резонаторно-фонаційну систему, і в систему повітроносних шляхів...
Таким чином, горлова трубка є пристосуванням, яке стежить за ходом повітряного тиску при утворенні різносильних складів, що включені у фонаційну систему і замикають ланцюг автоматичного регулювання".
Відпрацьовуючи техніку фонаційного дихання, спочатку тренуються в тому чи іншому виді дихання без звукової діяльності, лише потім у вправи для дихання включають певні звуки.
Розрізняють дихання за якістю. У цьому плані виокремлюють: 1) глибоке дихання, яке дає змогу здійснювати глибокий і повний вдих, що дає можливість за допомогою діафрагми поступово додавати повітря при голосоутворенні; утворений звук резонує, набуває дзвінкості, яскравості, повнозвуччя; 2) часте дихання: це часті й непомітні "добори" повітря у процесі мовленнєвої діяльності; дає змогу легко застосовувати виразні засоби мовлення — інтонацію, паузи, темпоритм; 3) близьке дихання пов'язане з виразною артикуляцією, яка оформляє народжений у гортані голос у звуки мови.
Кожен вид дихання необхідно навчитися контролювати. У випадку верхнього (ключичного) дихання повітря надходить лише у верхні відділи легень; воно короткочасне, часте, рух ребер при цьому майже не помітний.
Для Контролю реберного дихання руки кладуть з боків на нижні ребра (великі пальці повернуті до спини), повільно набирають повітря. Руки відчувають горизонтальне розширення ребер.
Для відчуття діафрагмального (черевного) дихання необхідно стати прямо, покласти долоню руки на верх живота і здійснювати набір повітря. Діафрагма опускається, легені наповнюються повітрям, живіт збільшується і випинається вперед. Плечі й грудна клітка при вдиханні підніматися не повинні, а при видиханні — мають злегка опускатися. Спочатку діафрагма буває неслухняною і при вдиханні скорочується. Але з часом за наявності чіткого самоконтролю процес стає регульованим.
Педагогу необхідно щоденно займатися дихальною гімнастикою. Це своєрідний "туалет", який є запорукою забезпечення доброго фізичного і психічного самопочуття. Для вчителя, якому доводиться працювати в умовах часткового кисневого голоду, така гімнастика важлива не лише для відпрацювання безпосереднього фонаційного дихання, але й для поповнення киснем нервових клітин. Тому виконання дихальної гімнастики вранці, по дорозі на роботу, в перервах між заняттями — надзвичайно важливий фактор підтримання себе у формі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Технологія і техніка шкільного уроку» автора Кузьмінський А.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Техніка формування мовленнєвої культури вчителя“ на сторінці 7. Приємного читання.
