Отже, одним з основних напрямів процесу вдосконалення якості вищої освіти є зміна вимог до педагогічної культури, професійної майстерності й індивідуально-моральних якостей професорсько-викладацького складу як суб'єкта освітнього процесу.
Незалежно від специфіки підходу до вдосконалення якості освітнього процесу провідна роль у ньому належить його суб'єктам: студентові й, особливо, викладачеві. Не даремно в багатьох країнах основною формою контролю якості є жорсткі процедури призначення на посаду викладача й особливо кандидатів, яких обирають на посади доцентів або професорів. При цьому звичайно оцінка їхньої діяльності визначається за трьома напрямами:
• 1) організаційно-методичним аспектом проведення занять;
• 2) рівнем розвитку комунікативної культури (у її усній і письмовій формах);
• 3) наявності професійно значущих рис особистості, які забезпечують ефективність поведінкової сторони діяльності викладача та його взаємин зі студентами.
У процесі оцінки вивчається політика і практика ВНЗ з підвищення кваліфікації викладачів, заснована на визначенні характеру початкової освіти, перепідготовки (включаючи й педагогічну перепідготовку), а також механізму відбору й розміщення кадрів [11, с. 115].
Із цим підходом до якості освітнього процесу у вищому навчальному закладі погоджується все більша кількість українських учених, що висувають на перше місце професійний рівень викладацького складу, його наукову та педагогічну спроможність. Інші ж критерії - рівень контингенту абітурієнтів, рівень організації академічної роботи, рівень оснащеності університету лабораторним і аудиторним устаткуванням - грають значну, але не визначальну роль.
У більшості українських ВНЗ якість роботи викладача звичайно оцінюється за результатами колективного відвідування відкритих занять і наступного їхнього обговорення на засіданні кафедри, а також аналізу науково-дослідної роботи педагога. Хоча, за всіма позиціями науково-дослідної роботи (монографіями, публікаціями, комп'ютерними програмами тощо) українські викладачі значно відстають від своїх закордонних колег. При цьому оцінка діяльності викладача зазвичай виноситься завідувачем кафедри та групою колег, які працюють разом з ним, тобто, у більшості випадків, відсутня зовнішня експертиза діяльності. Міра участі викладача у виховній роботі зі студентами й керівництві НДРС згадується в характеристиці (мотивованому висновку), що представляється у вищі адміністративні органи, але ці параметри не є визначальними при вирішенні питання про відповідність претендента займаній посаді. Через те, що дотепер немає чітких управлінських документів, у яких було б викладено критерії оцінки професійно-педагогічної майстерності педагогів, рівень проведеної експертної діяльності визначається ступенем кваліфікації співробітників, котрі беруть участь в обговоренні. Ця проблема є особливо гострою для технічних ВНЗ, у яких серед кадрового складу викладачів мало людей з університетською або педагогічною освітою.
Складність оцінки діяльності викладача як суб'єкта навчання пояснюється тим, що в різних країнах використовуються різні критерії.
Аналіз педагогічних досліджень, присвячених питанню якісної оцінки професійної майстерності викладачів вищої школи, дозволяє зробити висновок, що об'єктивні та точні дані одержати важко через те, що педагогічна діяльність багатоаспектна, тривала в часі, а досягнуті результати мають різний ступінь практичної та теоретичної значущості. Однак учені одностайні в думці, що якість викладання не зводиться до якості підготовки викладача, а ґрунтується на комплексі особистісних властивостей, відносин, талантів, внутрішньої мотивації педагогів, їхньому почутті професійної приналежності, соціальній значущості та задоволеності результатами своєї праці.
Професійна компетентність викладача в системі професійної освіти
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Методика викладання у вищій школі» автора Малихін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Викладач у системі вищої освіти“ на сторінці 2. Приємного читання.
