Розділ XLV

Вони виїхали на шосе; почало смеркатись.

— Зверніть ліворуч,— сказав полковник.

— Але ж та дорога не на Трієст, пане полковнику,— зауважив Джексон.

— До дідька дорогу на Трієст! Я наказав вам звернути ліворуч! Ви гадаєте, на світі тільки одна дорога на Трієст?

— Ні, пане полковнику. Я лише хотів звернути увагу пана полковника...

— А вас, хай йому чорт, ніхто не просить звертати ні на що мою увагу! Мовчіть, поки я сам до вас не озвуся.

— Слухаю, пане полковнику.

— Вибачте, Джексоне. Я хотів сказати, що знаю, куди їхати, і мені хочеться спокійно подумати.

Вони їхали старою дорогою, яку він так добре пам'ятав, і полковник думав: «Ну що ж, обіцянку свою я все ж таки виконав — послав чотири качки до «Грітті». Полювання було невдале, і жінка того бідолахи не матиме великої користі з пір'я. Зате качки великі та жирні — буде чим поласувати. Ех, забув дати Боббі ковбаси!

Написати записку Ренаті не було часу. Та що міг би я їй написати, крім того, що ми вже сказали одне одному?»

Він вийняв з кишені блокнот і олівець, потім увімкнув лампочку для читання карти і знівеченою рукою написав великими друкованими літерами короткий наказ.

— Сховайте в кишеню, Джексоне, і в разі потреби зробите, як я написав. Якщо станеться те, що тут зазначене, виконайте наказ.

— Слухаю, пане полковнику,— відповів Джексон і, взявши вільною рукою складений папірець, засунув його у верхню ліву кишеню мундира.

«А тепер відпочивай, — сказав собі полковник.— У тебе лишилась одна турбота — про себе, а це вже розкіш.

Армії Сполучених Штатів ти більше не потрібен. Тобі це ясно дали зрозуміти.

З дівчиною своєю ти попрощався, й вона попрощалась з тобою.

Тут усе дуже просто.

Стріляв ти добре, і Альваріто все розуміє. Ну що ж.

Якого ж біса ти хвилюєшся? Ти ж не з отих нікчем, яких турбує, що з ними буде, коли вже нічим не зарадиш? Сподіваюся, що ти не такий».