Розділ XXXV

«Першого ж таки дня ми втратили там трьох командирів батальйонів. Одного вбили через двадцять хвилин, двох інших — трохи згодом. Для журналіста це тільки голі цифри. Але ж хороші командири батальйонів не ростуть на ялинах, навіть на різдвяних ялинках, яких так багато в тих лісах. А скільки ж тоді командирів рот ми втратили? Я міг би й це пригадати.

Їх теж не вирощують і не печуть, як картоплю. Ми отримали якесь поповнення, і, пригадую, я подумав: краще й доцільніше постріляти їх одразу, на місці, де вони вилазять із ваговозів, аніж потім тягти звідти, де їх усе одно повбивають, і ховати, як належить. Щоб везти їхні трупи, потрібні люди й бензин; щоб копати могили, також потрібні люди. А ті люди теж мусять битися і гинути під кулями.

Безперестану сипав сніг чи крупа, був дощ, туман; дороги були заміновані, подекуди аж по чотирнадцять мін у ряд, машини буксували, загрузнувши в багні, і ми втрачали їх одна за одною, звичайно, разом з людьми, що в них сиділи.

Противник поливав нас пекельним вогнем з мінометів і прострілював усі просіки з кулеметів та автоматів; він продумав усе до дрібниць, тож хоч би як ти старався його перехитрувати, а все одно опинявся в пастці. До того ж він ввів у дію важку артилерію.

Отже, вижити там було важко, навіть коли ти сидів тихенько. А ми ж ходили в атаку, і то кожнісінького дня.

Та годі про це. Хай йому дідько. Ось я згадаю ще тільки два випадки, щоб спекатися їх назавжди. Один стався на лисому пагорку, по дорозі до Гроссау.

Якраз перед тим як вибратися на відкрите місце,— а воно прострілювалося польовими гарматами,— ви потрапляли в мертву зону, де вас могли дістати тільки гаубичним загороджувальним вогнем або з мінометів праворуч. Коли ми відкинули ворога, то виявилося, що його міномети добре прострілювали й цю ділянку.

Та все-таки це було досить безпечне місце; їй-богу, не брешу, та тут і не збрешеш. Спробуй обдури тих, хто побував у Хюртгенському лісі. Збрешеш — і тебе зразу піймають, тільки-но рота розтулиш, хоч би ти був і тричі полковником.

Отут нам і зустрівся отой ваговоз; обличчя у водія було таке ж сіре, як і у всіх, і він сказав:

— Пане полковнику, отам попереду, посеред дороги, лежить убитий солдат; щоразу, як їде машина, доводиться переїжджати через нього, і людям, мабуть, прикро дивитися на це.

— Ми приберемо його з дороги.

I ми його прибрали.

Не можу забути, який він був на дотик, коли ми його піднімали, як його сплющило і як чудно бачити сплющену людину.

I ще одне. Ми скинули цілу купу білого фосфору на місто перед тим, як захопити його. Тоді я вперше побачив, як німецький собака жере підсмаженого фріца. Потім за нього взялася кицька. Голодна кицька, хоч загалом досить симпатична на вигляд. А ти могла б собі уявити, доню, щоб добра німецька кицька ласувала добрим німецьким солдатом? Або що добрий німецький собака може строщити стегно доброго німецького солдата, засмажене на білому фосфорі?

Скільки таких історій можна було б розповісти? Безліч, але навіщо? Хоч тисячу розкажи — війни все одно не відвернеш. А дехто скаже: ми ж тепер не воюємо з німцями, і кицька їла не мене й не мого брата Гордона, той був на Тихому океані. Може, Гордона зжерли краби. А може, він просто розчинився в океані.

В Хюртгені вбиті одразу замерзали, в них навіть щоки лишалися рум'яні, такі великі стояли морози. Це виглядало дуже дивно. Влітку всі мерці були сірі й жовті, наче воскові ляльки. А взимку мерці були рум'яні.

Справжній солдат нікому не розповідатиме, як виглядають свої вбиті,— звернувся він до портрета.— А втім, мені вже й нема чого додати. А як же з тією ротою, що полягла на мосту? Що скажеш про неї, старий вояко?

Вони мертві,— сказав він.— Бодай мені очі повилазили!

Ну, то хто ж вип'є зі мною склянку вальполічелли? Слухай, портрете, коли мені розбудити твій оригінал? Нам іще треба піти до ювеліра. I я жартуватиму й розважатиму тебе веселими розмовами.