Розділ «XLIV»

Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що – ось ми молоденькi, ось ми i хорошi – нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.

– Що се за чоловiк у свiтi! – каже, було, стара. – Який же вiн грiзний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.

Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:

– Чи добре натомилась, Усте?