Розділ «VI»

– А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? – запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.

– Усiх, батьку, до єдиного,– вiдповiв сивоусий запорожець,– одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись – усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво… ну й послухався, язика показав…

– Це вiн тобi в насмiшку, на глум,– засмiявся Шрам.

– Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,– вiдповiв запорожець сумирно.

– Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? – спитав сотник.

– Трьох-таки, клятi, уклали,– пробурчав Шрам,– спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись… ну, трьох наших кулями й цокнули…

– Кого ж та кого?

– Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,– зiтхнув глибоко Шрам: – Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра…

– Зробiм же першим новосельцям i першу честь – поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.

– Не забаримось, не задержимось! – вiдповiли деякi сивочубi понуро.

– А мене навiть кортить туди швидше, – зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, – що скiльки там нашого славного лицарства – сила!

– I нiхто ж то назад до нас не вертається,– додав, мiркуючи, сотник.

– Знати, що й там добре,– запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.

Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.

Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:

– Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.

Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови…

Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.

Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.