Розділ «IX»

В пригородi за пiвнiч кипiла хаплива робота: пiдсипали вали, плели новi тури, лагодили вози, клали прямо долi безнадiйно пiдбитi гармати, а до других станки з-пiд возiв пiдставляли. Перев'язали собi звечора рани, випили за дозволом отамана горiлки з порохом i лягли вiдпочити, маючи право на пiльгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шiсть козакiв та ще ломаччям з возiв та турiв п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, i отець Василь пiзно вночi сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами вiдспiвати вiдправу. При тусьменнiм свiтi трьох лiхтарiв, пiд широко розгорнутою вгорi над головами молiльникiв ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась вiдправа. Схиливши понуро пiдголенi та чубатi голови, стояли довговусi козаки й побожно клали хрести на свої груди могучi. Тихо прорiкав панотець, що душi тих, що життя своє положили в боротьбi за вiру, "в селенiях горних упокояються"; тихо, дрижачим голосом спiвав дяк "житейськеє море воздвизаємоє"; тихо шепотiли козаки "вiчная пам'ять"…

У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволi вставало передчуття, що завтра i вони також поляжуть на сiчовiй нивi i нiкому буде їх поховати, i хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смертi викликало в їх неприязне враження, навiвало якусь тяжку задуму i смуток. Коли все в пригородi затихло i потомленi нiчною хапливою працею усi зборонцi, крiм вартових, положились, щоб хоча трохи вiдпочити перед останнiм рахунком з бурливим життям, тодi й старий сотник пан Завiстний примостився був на своєму возi, вкрившися вiд морозу кожухом, але сон не злiтав йому на очi, i лише думи чорною хмарою обсiдали йому голову, не даючи нi на хвилину спокою.

Орися, його єдина дочка, єдина втiха i радiсть, невiдступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою i щемiло незвиклим жалем.

Вiн заспокоював себе тiльки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються,– за кiлька хвилин i побачаться,– але поруч з цiєю глибокою вiрою виринали десь з тiнi не то непрохана непевнiсть чогось, не то бентежний страх невiдомостi…

– Ат, що буде, те буде, – сказав сотник, – а буде те, що бог дасть! – I, заспокоєний трохи цим афоризмом, вiн набив люльку i почав смоктати мiцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервiв: турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.

"Не вiддасться вона в руки живою, о, не вiддасться! – запевняв вiн себе.– Не такiвська вона, батькова дочка! От тiльки що молода, не вспiла ще призвичаїтись до смертi… Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину i її, голубоньку, схоплять цi бузувiри, цi пси-кровожери… Ховай боже! Адже ж не пошанують вони анi молодостi її, анi вроди: назнущаються над її тiлом чистим, насмiються над її душею непорочною, натiшаться її муками… О, захисти ж її, царице небесна, вiд цiєї ганьби, вiд цього катування!"

Збентежений сотник навiть випустив люльку з рук i пiдвiвся на возi.

"Краще пiти зараз i самому її вбити, одним махом визволити вiд мук, що мають їй статись… Так, так, це лiпше, то й менi легше буде на той свiт прямувати,– принаймнi в останню хвилину життя не здригнеться серце вiд жаху за долю дорогої дитини! Ще вспiю…"

Сотник рiшуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його.

"Нi, – мiркував вiн,– у неї самої не здригнеться рука вiдiбрати собi життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навiщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрiбне, може, ще i в пригодi стане своїй Українi?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзi свiтовiй записана доля кожної людини, i нiхто, нiхто не посмiє викреслити в нiй анi жодного слова…"

Сотник сперся на воза i обвiв очима по темрявiй далинi; там теж ледве примiтне мигтiли вогники,– знати, й ворог не спав, дбаючи про свої новi смертодайнi сили; в морозянiм, тихiм повiтрi далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.

"От iроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб i звiдти ударити!.. Проте ж хiба не все одно, яку б штуку не вигадали отi бузувiри, – мiркував собi сотник,– все одно нам не встояти проти їх неомiрної сили i треба всiм полягти до єдиного; Богуновi ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головнi сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшкiв на три днi затримали. Закортiло їм Бушу взяти – ну й здорово ж заплатять вони за своє "бушування"!"

Сотник вiдкинув свою чуприну назад i замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в головi елегiйнi думи:

"I коли минеться ця братерська рiзня, грабiжка та розбiй на Українi?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу i прочитати там долю нашого рiдного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рiдна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася рiчками блакитними, прикрасилася селами бiленькими… всiм надiлив тебе бог, красуне наша, тiльки от чомусь щастя-долi не дає поки, чи за грiхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на тобi приязно, багатiти та радiти, так нi ж,– кожне заздрить на твої розкошi i з мечем та вогнем геть жене твої дiти, вiднiмаючи у них все – i добро, i родину, i життя, i навiть кохання до тебе, до нашої неньки! Скiльки ти того горя зазнала – не злiчити, не змiряти! Палили, рабували тебе усякi варвари, топтали рiзнi пройдисвiти, шматували свої, хатнi, "удiльнi" чвари, плюндрувала тебе зi сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров'ю степи i лани твої свої ж брати в спiлцi з невiрою… А все ж таки не доконають дiтей твоїх кревних – стоять вони непохибно i стоятимуть до загину за свою змучену неньку i, доки свiт сонця, нi за якi скарби, нiзащо в свiтi не продадуть своєї любовi до тебе, наша люба вiтчизно!.."

На сходi вже починав яснiти край неба, коли сотник, обiйшовши пригород, запримiтив на самому ближчому майданчику, сажнiв за триста, не бiльше, якийсь вал, на серединi котрого видно було яснiшi крапки; не встиг сотник гарненько розглядiти цi будови, як усi цi крапки разом сяйнули блискавками i за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що принiс у табiр спустошення.

– Геii, лицарi, хлопцi! Вставайте! Лях уже до заутренi дзвонить! – I його грiмкий голос вкупi з прилетiвшою грю-котнею пiдняв на ноги заспаних козакiв; вони флегматично пiдводились, пiдтягались, лiниво протирали очi i лаялись:

– От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козаковi й виспатися не дадуть!..

– А ти не чухайся,– сказав Шрам,– бо тепер швидко розчешуть – ач якi гребiнцi понаставляли!

– Хай чешуть,– вiдповiв Кудлач,– аби не самому морочитися…