Розділ «XII»

Лянцкоронський, одержавши звiстку, що козаки зреклися його умов, поручив закiнчити облогу Чарнецькому. Вночi Чарнецький присунув до пригорода гармашню i поставив її на окопах. Уночi ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши мiстечко.

А сотник, востаннє зiбравши решту своїх орлят, так почав казати:

– Слухайте, братчики! Хоча ми тут i поставили двi гармати, а, правду кажучи, тепер нас вiдразу задавлять.

– Проте не вiдразу, – вiдказав Шрам, – що ж, звичайно, сила й солому ламле…

– Так ось що: ти, Бабуре, i ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та лiву руч по хатах, i як вороги ринуть вже на майдан, то ви запалiть навкруги хати i вдарте ззаду.

– Чудово! – додав запорожець. – Хоч видно буде па той свiт шляху шукати!

Всi зареготалися. Сотник звелiв викотити два барила горiлки i запросив козакiв частуватись.

– Ну, товаришi мої дорогi, щирi сини України, вип'ємо ж востаннє i на прощання за наш славний народ i за нашi душi, – сказав вiн, -та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло свiтлих схiдцiв престолу божого, то всiм нам благати милосердного бога, щоб послав вiн щасливу долю нашим братам i дав спокiй нашiй окуре-нiй димом i залитiй кров'ю країнi!

– Даємо слово козацьке! – вiдгукнулись усi одностайно. Не встигло зiйти ясне сонце, як у мiстечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стiни в хатах, посипалось з дзвяком скло i шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматнi, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури i кришачи мiцнi замковi мури.

Слiпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурi i спiвав натхненну думу:

Он славо, козачая славо!

Така твоя доля кривава…

Ти за щастя рiдного краю

Закликаєш нас завжди до раю!..

Але в одну мить з свистом прилетiла стрiла i встромилася у саме серце народного спiвця… Затерпло воно, прикипiвши кров'ю, i навiки затих його голос пророчий.

Козаки вiдбивались завзято, кожна куля несла у ворожi лави певну смерть, але на кожну кулю летiли з ворожого стану цiлi сотнi куль, i стукали вони об козачi кiстки, пронизуючи наскрiзь тiло. З гуком та гамором кинулися з трьох бокiв розсатанiлi вороги на невеличку юрбу козакiв; усi вони ринули натовпом – i поляки, i нiмцi, i татари – з хижим воєводою Чарнецьким на чолi.

Замовкли вибухи, i почалась нерiвна рукопашна рiзанина. Пораненi стрiлами, котрi ще стримiли у них па тiлi, лицарi-борцi налягали своїми останнiми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвiрiлi козаки з нелюдською силою рубали голови ворогiв, сiкли їм шиї, кришили кiстки i самi падали пiд ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.

– Гей! – гукнув слабнучим голосом увесь скалiчений сотник. – Боронитися нам бiльше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братцi, один одного!

– Чуймо, пане сотнику! – вiдповiло навколо небагато вже голосiв.