Розділ «IV»

Цiлу нiч у пригородi йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу i набивалися глиною, уставлялися в двi айв три перiї дубовi мажi, окутi добре залiзом,– найкраща оборона рухома супроти нападу кiнницi,– пiдглибшались рови i окопи, перетаскувались майже на плечах бойовi всякi прилади – гармати, дiла i гакiвницi. Поважно, порядно, без зам'ятнi, з безперечним послушенством сотниковiй волi, з епiчним спокоєм i навiть веселим гумором чинилася справа.

– А нуте, хлопцi, тягнiть сюди, на середину, нашу паню пузату та постелiть постiль добрячу, обложiть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

– Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, – вiдгукнулись у темрявi зiгнутi спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

– Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очi! – весело додали тi, що коло бiйницi заступами та лопатами працювали.

– Запорошить! – завважив, усмiхаючись, i пан сотник.– А ви ще, хлопцi, приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок дiстануться непроханi гостi.

– Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, – постановив Шрам – зналий запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.

– Вiрно! – змiцнив i пан сотник. – А ось, Шраме, я ще мiркую у цi закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними гирлами).

– Чого й краще! – згодився Шрам.– Коли б навiть i гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

– А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, – пояснив сотник.

– Потiха, та й годi! – додали з реготом ближчi чуприни.

– Тривайте, братцi! – укинув з тривогою сивоусий козак. – А де ж нашi баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!

Всi сполошилися й оточили дiда кружком.

– Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! – загомонiли довкола.

– Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! – почувся з пiтьми голос хорунжого. – Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж, проклятi,– по три пари волiв ледве тягнуть.

– Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, – завважив пан сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. – Ти от, Шраме, упорядись з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!

– Коло баб'ячого? – засмiявся Шрам. – Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!

– Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! – зрадiли козаки своїм любим i погладили ласкаво по мiдяних пащах.

– А в мiстечку що дiється? – спитав хорунжого сотник.

– А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається– пiдновляють окопи, розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.