Розділ «VI»

Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.

– Важно ляпнули! – пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.– їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!

– Що й казати, – згодились другi, – запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався… Почувся стогiн…

– Стає душно, – завважив пан сотник,– тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.

– Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! – згодився запорожець.Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти – руки сверблять.

– Потерпи, пожди, – буде робота й рукам… Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.

– От тобi й дочекався! – засмiявся сивоусий завзятець.– Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, – роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили… Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!

Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.

– Оце так справно! – похвалив запорожець.– А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,– ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря,– а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа…

– Випий, голубе, на здоров'я…– стиснув йому правицю пан сотник.

А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче…