Розділ «III»

Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, – iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.

А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.

Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.

На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш – розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.

I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава – нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.

Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.

За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу – пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вiє холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрiє сваволя i лютiсть.

Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея – на цей раз порожнє: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет.

Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили їх тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком єдиним.

Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою.

I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв – все змiшалось у галас безладний та дикий.

– На моє здання, – провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слiд нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жменi ошарпаних гультiпак – i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко.

– Найперше,сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможнiсть надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку…

– Не я, яснiйший графе, надуживаю правдоту, не я, – пiдкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. – Замок Буша – це орлине гнiздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

– Так, вельможний гетьмане, мiй батько його будував, а вiн знався на справi вояцькiй i винайшов виборну мiсцевiсть, – пiдкрепив пан Чарнецький.

– Тим краще, панове,– бiльше потiхи… але я доведу його вельможностi, що над правдотою вчинено гвалт,– вiв далi Потоцький, i в його масних очах заяскрiла ненависть. – Вчора ми одного з того бидла скрутили, i вiн на сковорiдцi признався, що в пригородi засiла лиюень купка мiзерна якоїсь рванi та втiкачiв-хлопiв, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розумiє пан – самi кобiти,– це раз; в замку схованi усi добра, i козачi, i окольних селян, та й награбованi у поштивої шляхти, – це два; в замку, нарештi, ми наловимо живцем молодиць i дiвчат… а при наших похiдних нуждотах, при сiчових голоднечах-постах воно не помiха,– це три; чи не так би то, лицарство славне?

– Правда, правда, яснiйший графе! – загоготiла шляхта. – Се головна рiч, i по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

– Даруйте, пане гетьмане..,– почав було Лянцкоронський.

– Пшепрашам, вельможний пане,– перервав його пан Потоць.кий, i польний гетьман, ображений, змовк.