Розділ «VIII»

Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогової башти i пильно стежив старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть i ще робиться навколо. Душа її, покинувши тiло, здавалось, тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цiєї групи, спершись головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм її iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води пiдказали їй, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її блiдi щоки фарбу задоволеної гордостi i захвату. Вона пiдiйшла до дiда й велебно промовила:

– Дiду! Ви, що вже нажились на своїм вiку i своїми дiлами придбали собi славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними душами, як он тi, бути в однiм мiсцi – надмiрне щастя!

– Велике щастя, дитино моя,– вiдповiв зворушений дiд,– велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!

– Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на користь моїй бiднiй Українi…

– Ще зробиш,– сказав прорбчо дiд.

– Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного тiльки б прохала я в бога – зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не знаючi жаху орли.

Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.

– А чи не можна, дiду, от з цiєї плющихи послати їм гостинця навздогiн? – спитала дiда Орися.

– Нi, не повернеться,– сказав дiд,– вона наведена лише он на той шлях.

Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й окопища.

– От цих добре можна шелеснути,– сказав дiд, i Орися запалила з його люльки гнота.

– Стривай! – скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря.– Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..

– Неприятель, ворог нашого народу,– байдуже вiдповiла Орися.

– Знаєш хто? – хвилювалась все бiльше подруга.– Це Антось, це Корецький твiй… Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!

Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумнiву нема,– це вiн, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси молодого обличчя…

Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя…

Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови, радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся закохано-велебно, очi, – все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

– Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись,– хвилювалась Катря,– який вiн славний, коханий твiй…

Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i брови суворо нахмурились.