Розділ «VI»

– А спробуй-но зараз, – сказав сотник.

Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати, намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.

– Овва! – засмiялися козаки.– Стара баба, видко, на втори слаба!

– Авжеж! – додали другi.– Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз решета…

– Або як iз вершi,– вставив запорожець.

– А тривайте, хай гукне ще й панi, – сказав Шрам i приставив гнота до полички.

Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного… а це враз на самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в повiтрi…

– Докинула, докинула панi вельможна! – зрадiли козаки. – Саме на середину греблi шерепнула!

– Спасибi, добродiйко! – поклонились другi.– Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!

– Та он, гля, братцi,– деякi аж припали до греблi,– певно, винюхують… панський гостинець… Усi зареготалися весело.

– Гей, пильнуй! Стережись! – крикнув Шрам. – Ворог запалив люльку.

На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.

– Не доплюнула! – крикнули козаки.

– Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, – зауважив пан сотник.

– Та то вони примiряються тiльки, – вставив Шрам,– а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!

Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.

– А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток,– постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!

Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.

– От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,– повiншував усiх чуприндир-запорожець.

– Поки прилетить, i ми плюнемо! – крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.