Розділ «VII»

Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.

Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.

Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись i крики, i лайки, i стогiн.

– Доброго гостинця прислали нашi,– засмiявся тихо Вернидуб.

– То, певно, дядько Шрам так вiтає,– зауважив сусiда.

– Авжеж, не хто,– пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско зiпав:

– Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв…

– Але тi бестiї… молодець! Браво, браво! – проводив басовi якийсь тенор.

Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини козачi крем'яшня й глина.

– Уже гавкнули, iроди! – прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.

– А що, як нашим? Докинули? – цiкавились найближчi до його.

– Не видко, братцi; та, певно, докинуть– гармати у цих гаспидiв добрi, здоровi,– з нашого добра накували.

– Поскидаємо їх у воду! – гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо було ятаганом вiдтято).

– Пождiть трохи, хлопцi,– почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух – громом забив враз його голос i так здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.

Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх посипало камiння.

Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.

Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi, а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.

– Дядьку Дубе! – кричали йому на вухо найближчi сусiди.– А чи ж нам у холоднiй водi потопати, то краще удармо!

– Пождiть! Покупайтесь трохи! – вiдгукпув Вернидуб. – З холодної купелi ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, – пильнуйте, аби не замокли, – а гасло я дам!