Розділ «VI»

А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:

– Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!

Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.

– Я, моя дитино,– обернулась до Орисi няня, – понесу снiданок нашим заступникам, а то вони натрудились…

– Неси швидше, мамо,– поквапила її Орися, – хай хоч трохи пiдживляться, поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба до рота узяти.

– I я пiду з бабусею,– захвилювалася Катря, – хоч на одну мить гляну, побачусь…

– I я, i я теж! – кiлькоро голосiв ще похопилося.

– Нi,вiдперечила Орися, – i я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами i збавляти тим її силу.

– Воiстину так, – пiдмiцнив i отець Василь, – менi подобає до тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.

I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в мiстечко i попрямував аж до окопищ.

Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й навкруги, – чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:

Лечу конем, махну мечем, списом перекину

Та захищу на часину свою Україну.

Ой чого ж ви полягали, ворожiї-душi?

Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?

Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.

А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться i зносять усякий припас.

Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав сердито потилицю i обернувся до Шрама:

– А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?

– Бачу, батьку, – вiдiзвався Шрам, – це б iще байдуже, а досадно, матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба…