Розділ «Аж до нової глави…»

Врешті син перейшов тифозну крізу та почав швидко видужувати. Штаб «збільшовиченої» УГА від'їхав до Києва. За штабом потягнувся й я.

У Києві ми жили в вагонах на двірці цілий тиждень. Згодом ті частини, що приїхали з Балти, перекинено до касарні в місті. Лиш мені віддали на житло нужденну хатчину на передмісті, до того збудовану на смітнику.

Одної ночі, пробутої зі сином у тій страшній ліп'янці, не забуду ніколи.

Не було тут ні ліжка, ні крісла, лиш один великий стіл. На цьому столі ми зі сином розложилися на нічліг. Але як лише згасили свічку, розпочалася гоголівська, несамовита ніч. Зі стелі почали «капати» на нас стоноги, таргани, блощиці. Гидка ця комашня так нас рясно обсіла, що за короткий час наші тіла густо вкрилися прищами від укусів. До дверей почали стукати якісь п'яні типи, вигукуючи соковиті проклони. Невиспаних, стомлених, врятував нас світанок від тих примар на яві. Ця ніч більше в'їлася мені в тямку, як не одна, проведена в окопах.

Ранком я пішов до касарень, де розмістилися наші, прохати, щоби приймили мене до себе, бо по кількох ночах, проведених у ліп'янці, комашня може нас обжерти до костей. Тоді один старшина вишукав нам кватиру в якогось дрогериста чеха, власника кам'яниці на передмістю. Чех примістив нас у своїй вітальні, де м'ягкі канапи та фотелі видалися мені останнім словом люксусу супроти незабутньої ліп'янки.

Чех, людина незвичайно гостинна й добряча, подбав у першу чергу за зміну мого зовнішнього вигляду. Того ж дня, викупаний, обстрижений та обголений, я вбрав на себе білу робітничу гімнастьорку, штани та чудернацького картуза. Зеркало запевнило мене, що нічим не ріжнюся тепер від звичайного київського пролетаря. А що була це рання весна, то мій господар порадив мені ради здоровля та більшої безпеки зайнятися працею в його городі.

Я з запалом забрався копати величенький город, що його в більшій частині засадив редьківцею. За той час мій господар і легітимацію мені якусь вистарався та взагалі подбав за мою безпеку, так що наполовину відпав страх, що «таварищі» мене можуть викрити.

Зате з їжою було важче. Синові по тифі прибув такий апетит, що годі було його наситити. А тут з дня на день меншали й гіршали харчі, що їх нам добрі люди доставляли. Вкінці треба було обходитися невеликими порціями пшоняної каші та несолодженим чаєм. Це мало старчити на цілоденну поживу.

Незважаючи на те, що я ні носа поза ворота не показував, все ж таки був дуже добре поінформований про те, що діється на світі, вірніше поза брамою і в місті. З вуличними новинами в роді: тамтого вбили, того ніччу застрілили, відтіль вивели на розстріл аж п'ятьох — прибігав до мене син, для якого не істнували ніякі небезпеки та страх перед викриттям. Він нишпорив цілими днями по всіх найменших провулках і приносив відтіль безліч актуалій. Чех час до часу приносив вістки з «широкого світу», значить з цілого міста, та спрепаровані власним політиканством ситуаційні звідомлення.

Між іншим він доніс мені, що большевики виловлювали в місті всіх галичан і возили на Дніпро за місто, де їх топили. Іншим разом сказав мені, що бачив гурму галичан, яких вели топити, а між ними був полковник Маринович.

Підо впливом таких новин я ще завзятіше працював у городі. Праця давала мені можність відорватися від сумних, тривожних думок, що роями мене обсідали.

— Чого не доконав тиф і поневірка, доконає червоний азіят руками наших запроданців, перевертнів і збаламучених хахлів, — думав я болюче.

— І навіщо придалися тисячі жертв з крови найкращих синів народу, їх терпіння, їх геройства, їх мученицька смерть, коли воля, для якої вони пожертвувалися, розвіялася як фата-моргана! І знову на всіх землях України розсядеться ворог і закріпостить її, накине свій режім, здавить хтозна на як довго мрії про свою державність, начинить старі тюрми дітьми нинішніх борців — доповідала зневіра, а перед очима чергувалися примарні картини боїв наших військ, без муніції, у тифі, маршів серед морозів та осінної негоди, в лихих подертих одягах, чоботях, у голоді… Оживали захватні моменти безприкладних геройств нашого вояцтва, що у найгірших умовинах уміло викресати зі знеможених, вихудлих тіл стільки енергії, сили, вогню, що побіджувало вдесятеро сильнішого ворога…

Невже це мало би безслідно пропасти?

Яке щастя, що я мав тоді лопату й шмат землі для копання. Під напором думок, які заєдно верталися, муляли й вертіли у мізку, можна було збожеволіти. Але фізична втома і дошкульний голод, що скручував кишки, були знаменитим ліком на зневіру, жаль, хоробливе мізкування про одне й те саме.

І так минав день за днем, у вижиданні якоїсь зміни, чийогось приходу. Між мурами, якими був обведений город, що я у нім працював, притуплювалося у мене почуття дійсности. Відгомони зовнішнього життя якось дивно прибільшувалися, применшувалися, ставали чимось нереальним. Зі звідомлень мого сина я будував найфантастичніші здогади, витягав нездійснимі консеквенції. І заєдно домірковувався до таких сумних висновків, що й жити не хотілося. — На нас, очевидно, завзявся ввесь світ: Франція, Англія, Росія, Польща змовилися, щоби нас знищити. Україну замінять в кольонії, а її населення, що не вигине від тифу, зброї та знищень, замінять у білих муринів. Якесь прокляття, видно, зависло над нашою країною…

Наприкінці п'ятого тижня мого перекопування, полення, сіяння та садження в городі прийшли в «зовнішньому світі» зміни. З міста йшов до мого азилю сильний гамір авт, що, як навіжені, сновигали вулицями міста, уривки голосних, гарячкових розмов, лайки, крики. Мої курієри, господар та мій син, донесли мені, що большевики дуже метушаться, вивозять автами всяке добро, бо під Київ, мабуть, підступають поляки.

— Маєш, бабо, книш. Цих ще тут бракувало.

Другого й третього дня було чути відгомін гарматньої стрілянини, що заєдно приближувалася до міста. Врешті рух у місті зовсім примовк. На вулицях стало тихо, якби там взагалі нікого не було. Чех прибіг з міста і сказав, що більшовики до одного подалися геть та що нема тепер у місті ніякого війська.