Розділ «Аж до нової глави…»

Другого дня світанком виїхали на трохи прочищений шлях. По деякому часі їзди дійшов до нас відгомін крісової стрілянини. Тому скрутили вбік на першу зустрічну пільну доріжку.

І так зі села до села, звертаючи раз уліво, раз управо, виминаючи непевні місцевости, де надіялися наскочити на якихось партизан, повстанців чи просто бандитів, ми брили лісами, полями, крок за кроком у сторону Галичини.

Добрили так до Коростеня, до залізничого двірця. Командантом стації був якийсь польський поручник, з яким котромусь з наших удалося «добалакатися». Вислідом цієї розмови був дозвіл займити аж два вантажні вагони, де ми могли примістити себе й усе своє майно. Відсіль мали нас долучити до валки та затягнути аж до Кам'янця-Подільського.

Ми розставили швидко декілька грубих дощок, вивели по них до вагонів коней, далі, підпираючи плечима, висадили туди ще й вози та, змахнувши з чола піт, посідали, дожидаючи паротягу.

І знову пішло кілька наших до всевладного поручника і переконали його в тому, що без паротягу таки трудно доїхати до Кам'янця. За кільканацять хвилин нас долучено до валки, що саме заїхала на двірець.

У Кам'янці ми вивантажилися. І знову потягли давнім ладом до Збруча, крок за кроком — нетерпляче виглядаючи синьої ленти пам'ятної річки.

Не дивота, що коли наші кроки задудніли на мості через Збруч, ми стишили наші голоси до шепоту, начеб входили у святиню. Нас огорнули молитовні настрої. На другому березі всі ми як один мовчки поскидали шапки. Хотілося змовити якусь забуту, ще в дитинстві мовлену молитву перед рівнинним галицьким обрієм, що майорів у замазаній імлою далечі.

Призабулися на хвилину всі перебуті терпіння, трагічний фінал наших визвольних змагань, безнадійне завтра. Душею сколихнула глубока, тиха радість. В очах станули сльози.

І стояли ми так мовчки довго-довго, аж поки хтось не кликнув на коней: «Вйо, гніді». Рушили вози. Надягнувши шапки, ми пішли дальше.

Певна річ, що нині соромлюся того тодішнього зворушення. Це ж доказ на те, як глубоко в душу сягнули наслідки вікової неволі. Але чи ми тому винуваті?

У Могильниці ми зустріли більший озброєний відділ утікачів, на який склалося трохи виздоровців і недобитків решток УГА. Відділ під проводом ген. Кравса простував до Чесько-Словацької Республіки. До них долучилася частина нашого гурту, а нас чотирьох брати Купчинські, син і я, з одним возом звернули убік.

Бо в кутку душі я все ж леліяв несміливу, нічим не обосновану надію, що доля чей же не буде така жорстока для нації, що стільки жертв поклала на жертовнику волі, що чей же станеться якесь чудо…

Мандруючи ночами пільними шляхами, щоби не попасти в руки польської власти, ми добилися до Ходорова.

Але не довелося побувати ні дома, ні добристи до Карпат.

У Васючині, дякуючи якомусь гуцулові, що злакомився на наші коні та упряж, нас застукала станиця поліції з Кнігинич. Мій син згодом викрутився з халепи та поїхав уже зі Львова домів, а передо мною й моїми сопутниками отворила понурі ворота Тухоля. Не одним призначіння писало на цих воротах: «Lasciate ogni speranza…»

Оттак, знай, один за другим перекидаються листки нашої історії. Аж до Нової Глави.