Розділ «Аж до нової глави…»

Того дня пополудні з'явився в нашому домі на подвір'ї якийсь чудернацький обірванець. На голові мав велитенського бриля завбільшки колеса від воза. З крис звисали довгі цундрі. Його блюза й штани глузували своїми латками й дірами з усякої пристойности. До того, обличча мав таке брудне, якби від місяця не вмивався.

Я приглядався цікаво з вікна цьому обірванцеві, хоча не без остраху. — Біс його знає, що це за тип.

«Тип» приступив до сторожа кам'яниці та почав щось випитуватися. Я повів рукою по кишені, де звичайно носив свій револьвер.

— Що буде, то буде, — шепнув я собі в дусі, коли коли сторож показав рукою на вікно моєї кімнати. За хвилину «тип» стукав до дверей.

— Це я, пане генерале, — промовив «тип» достоменним голосом милого симпатяги от. Степана Шухевича. — Бігме, що я.

Давно перед тим я не сміявся так щиро, як тоді. Мені просто не хотілося вірити, щоби ця машкара, обідрана, брудна, в солом'яному брилі фантастичних розмірів, була давним чепурним старшиною Шухевичем.

Слово по слові, розбалакалися ми, як старі цокотухи. І не диво. Чи мало було до говорения? Шухевич розповів мені, як то він увесь час сидів з одним підстаршиною на далекому передмісті в клуні, що коло неї примостилася невдалеки більшовицька артилерія. Добрий господар доносив їм їжу, так що було би їм не найгірше, якби не те, що довкруги заєдно швендялися «товарищі».

Одного разу мешканці клуні побачили, як до їхнього сховку прямує кількох червоноармійців. Душі їм, як то кажуть, пішли в п'яти. Проте заки червоноармійці відчинили двері, обидва шовгнули дірою у стрісі та хильцем поманджали городами навмання до міста. Тут Шухевич довідався у якогось нашого, припадком подибаного старшини, де я перебуваю, і отеє навідався…

Небаром відвідали мене брати Купчинські та ще кількох наших старшин. Стало відрадніше. Виявилося, що не було так зле, як мені верзлося, та що не всіх наших витопили большевики у Дніпрі. У довгих розмовах, які ми без утоми вели, щокілька речень повторялося реторичне питання: «що далі?» (Ex, цей ляйтмотив минулих літ!)

А в місті як не було ніякого війська, так не було. День, другий. Наш господар завів нічну варту при брамі хати, бо міська босячна почала влаштовувати організовані грабунки й напади на кам'яниці. Очевидно, з пошани для мого військового ступня та озброєння (я одинокий з-поміж усіх мешканців кам'яниці мав револьвер) вибрали мене командантом «залоги». У її склад входило п'ять стариків, три куховарки та ще кілька войовничих жінок ріжних фахів, що, озброєні в усяке гостре, важке та замашисте кухонне знаряддя, куняли ночами під входовою брамою.

Аж четвертого дня ранком з'явилися в місті перші польські стежі, а за ними регулярні відділи. Прихід поляків значив для мене стільки, скільки перейти з-під окапу на дощ. І знову треба було мені скривитися та поглядати заєдно вікном, чи не прийде припадком якийсь «тип» по мою душу.

Зате з харчами покращало, бо рештки нашого війська, що залишилися при живих в Києві, зав'язали санітарну комісію, що виділювала харчі. Доносив мені їх син, бо я поза браму таки не вихилявся.

Тим часом творилася якась дивізія українських стрільців під протекторатом Петлюри. До неї вступали й галицькі старшини. І багато діялося річей на вулиці, по площах і бульварах, про які мені докладно розповідав чех, син і приятелі, що, спасибі, не забували навідуватися.

Я вже редьківцю свою кінчив їсти з господарем, чекав було вже на помідори, які вдалися мені напричуд, а ситуація була далі безвиразна.

Аж одного вечора загули над Києвом літаки. Вслід за тим пішов гомін кількох детонацій у ріжних сторонах міста. Я зрозумів, що приходить знов зміна. Чех закомунікував, що польські війська відступають.

Трохи згодом прибіг до мене Купчинський зі звісткою, що поляки покидають Київ, а укр. ліквідаційна комісія, що повнила функції Червоного Хреста, пакується та незабаром виїде. Чи не можна би нам так долучитися до її персоналу та під її покришкою мандрувати до Галичини?

Я не вагався. Дочиста осточортіло вже сидіти в городі та у кімнатах. Я зважився. Бо й чого мені ждати у Києві?

Розпращавшися сердешно з чехом, почимчикували ми з Купчинським у дільницю, де комісія вантажила своє майно на вози. Тут коло кількох возів було 25 осіб старшин і три жінки. Ми вирушили.

По довгій блуканині вулицями Києва виїхали поза передмістя. Що тут діялося! Ми вгрязли дослівно в кашу, зложену з польської піхоти, кавалерії, артилерії, таборів, технічних відділів… Годі описати безладдя, що царіло цілими кільометрами вздовж шоси. Такої паніки та замішання від початку війни мені не доводилося бачити. Старшини то сюди, то туди крутилися на конях і сочистою лайкою намагалися внести в замішання якийсь порядок. Але були безпорадні. Впрочім, як можна було тут що-небудь вдіяти, коли щокілька кроків з возів поробилися гаті, яких ні об'їхати, ні пробитися крізь них було годі.

Оттак простояли ми з нашими возами посеред цього безцільно-суєтливого й гамірного муравлища цілий день. Під вечір добилися до якоїсь віллі, де за ліпших часів було літнище. В ньому ми й заночували.