Розділ «Безпорядки в Україні»

„На базарі коло церкви революція іде.

Хай чабан — усі гукнули — за отамана буде”…

— так писав поет, сучасник тих подій.

Так ішла революція в Україні і в листопаді 1918 р. проти гет. Скоропадського та німців і так майже кожна революція відбувається.

З початком листопада 1918 р. на півдні України, де стояли австрійські війська почалися розрухи. Австрія програла війну. На території Австрії потворилися національні держави. 1-го листопада 1918 р. українці проголосили на західніх землях України свою самостійність. У Галичині і на Волині почалася українсько-польська війна. Чехи організували Чехо-Словаць-ку державу, серби, хорвати і словінці проголосили Югослов’янську державу, поляки проголосили на польських територіях Галичини, Конґресівки і Познанщини самостійну Польщу, мадяри відлучилися від Австрії і стали самостійними, румуни в Семигороді і в південній Буковині прилучилися до Румунії, що забрала і північну, українську Буковину. Серед таких обставин не могла існувати австрійська армія в Україні, яка складалася з усіх тих народів. Австрійська армія в Україні розвалилася нагло, відразу. Старшини і рядовики кожної народности організували свої національні відділи і старалися якнайшвидше, виїхати з України додому, до своєї національної держави. При такому положенні на Україні почалися бійки поміж відділами поодиноких народів колишньої австрійської армії.

Гетьманський уряд втратив на півдні України силу, на яку спирався — австрійське військо.

Селяни відкопували заховані в землі кріси і почали проганяти поміщиків, які за час гетьманської влади повернулися у свої добра. У деяких місцях почалися сутички з „карательними отрядами”, які боронили поміщиків. Ті розрухи в південній Україні були без усякої політичної мети і не дуже явні. Вночі селяни брали кріси в руки, бо був ще страх перед німцями, які почали висилати свої війська на південь. Таким способом потворилися малі повстанчі відділи, які нападали на гетьманські установи, поліцію, якої назва була „державна варта”. Безперечно, коли б Німеччина трохи пізніше програла війну, то тоді також німецькі війська потягнулися б додому і цей незорганізований повстанчий рух проти поміщиків, уряду гетьмана та німців був би поширився на цілу Україну. Він був би знайшов свого провідника — Махна чи Григорієва — і був би повалив гетьманську владу. Настав би хаос, прийшло б знеславлення самої української державности, як держави з „карательниками” та насиллям над українським народом. Совети, звичайно, скористали б з цього і без бою були б зайняли Україну. Зорганізоване повстання проти гетьмана, яке перевела Директорія, запобігло цьому всьому. Урятувало на якийсь час українську державність і лишило будучим українським поколінням гарну сторінку історії наших Визвольних Змагань. Директорія підняла повстання про помочі війська, а не повстанців. Повстання підняли військові частини — Січові Стрільці, а далі — Запоріжці, Чорноморці, Низові козаки. До часу перемоги під Мотовилівкою повстанських груп у північній Україні, там, де стояло німецьке військо, не було. Українське селянство, міщанство, у більшості інтелігенція чекали, „чия візьме верх”. Щойно по бою під Мотовилівкою, коли побачили, що Директорія „бере верх”, почалися повстання у цій частині України. Директорія проголосила мобілізацію. Змобілізовані, які попадали у військові частини Січових Стрільців, Запоріжців, Чорноморців ставали більше або менше дисциплінованими вояками. Гірша справа була з повстанцями і з мобілізованими, які не попадали до давніших військових частин. Оперативний штаб Головного Отамана С. Петлюри організував з них нові самостійні відділи. Приймав до відома, що цими відділами командують командири, яких хвиля винесла на верхи. Штаб, звичайно, і не знав, що це за люди. Появилися різні отамани, які зуміли зорганізувати малі і великі відділи-полки, чи дивізію. Команда армії мусіла із цим годитися, бо нічого іншого не могла зробити, признавала тих командирів, які спочатку бодай виконували накази Директорії. Старшин, яких належало було вислати до таких відділів, Директорія не мала. Так постали полки, дивізії отаманів — Григорієва, Хименка, Зеленого та інших. Треба признати, що були отамани повстанських відділів, які були дисципліновані і які дуже солідно виконували до кінця Визвольних Змагань зарядження Директорії та боролися за українську державність дуже хоробро.

Деякі повстанські відділи прогнали поміщиків і „карательні отряди”. Це було легко. Правда, розграблювали поміщицькі маєтки хоча ті маєтки не були великі, бо реводюція в 1917 р. вже їх майже знищила. З роззброєнням німецьких залог пішло вже не так легко. Штаб Головного Отамана посилав на поміч при роззброюванні регулярні військові частини, і якось німців роззброїли. Київ був здобутий. Німецькі війська, які не були роззброєні, були усунені від усяких впливів і служби та від’їздили в Німеччину. Безпосереднього ворога, як „карательних отрядів” і німців, не ста" ло. Більшість селян, які брали участь у повстанні, із здобиччю — конем, одностроєм, крісом — дезертували додому. Знов ділили, подібно як у 1917 р., поміщицьку землю. Землю ділили, але не з таким запалом і певністю, як в 1917 р. Не були певні, чи не прийде знов яка зміна і, як за гетьмана, чи не доведеться землю знову віддати.

Комуністичні агітатори, які на весні 1918 р. з приходом німців і австрійців були поховалися, тепер знов вилізли на денне світло. Бони впихалися всюди до війська, а передусім до повстанських відділів. Там ширили агітацію, зневіру в українську державність, очорнювали Директорію, Український Уряд. Заразом заохочували до грабунків, бешкетів, хуліганства, і все це на те, щоб поширити якнайбільшу деморалізацію серед війська і викликати якнайбільше безладдя та заколот, і таким робом полегшити посування совєтських військ. Деякі повстанські відділи засіли по містах чи селах, а на протибольшевицький фронт не хотіли йти. Часто приписували собі вигадані геройські діла під час повстання проти гетьмана, яких ніколи не було, або з маленьких подій робили великі. Уважали, що за це належиться їм нагорода від уряду, коли не верховодство над тією частиною України, то хоча б безкарність за їх безправство. Совєти полагоджували такі справи тим способом, що одним давали ордери „героїв революції”, а інших вистрілювали. Український Уряд був зачесний, щоб іти таким шляхом. Уряд почав притягати деяких отаманів до відповідальности і жадати від командирів повстанських відділів, щоб виконували військові накази, а не мішалися до адміністраційних справ. На це деякі повстанські отамани перестали визнавати владу Директорії. Так збунтувався отаман Григоріїв під Одесою і перейшов до большевиків, Махно ніколи не визнавав уряду Директорії, збунтувався отаман Хименко і перейшов до большевиків, а крім них багато маленьких отаманів. Навіть отаман Зелений, який зі своїми повстанцями брав участь в облозі Києва, відмовився виконувати накази, пішов зі своїм військом у Трипільщину і за намовою совєтського аґента, який був у його штабі, виступив проти Директорії. Заносилося на таке, що повстанці отамана Зеленого ударять на Київ з півдня. Дня 22 січня 1919 р. коли на Софійському майдані у Києві, проголошували Соборність України, курінь піхоти, дві сотні СС, сотня кінноти СС, дві батерії, разом 850 багнетів, 190 шабель, 8 гармат і 8 кулеметів під командою сот. Думина, замість іти на фронт проти Совєтів, мусіли вирушити на південь у Трипільщину обеззброювати військо Зеленого. До більшого бою не прийшло, бо отаман Зелений казав, що із січовиками битися не буде. Частина трипільців склала зброю, а частина подалася далі на південь. По містах — Житомирі, Бердичеві, Проскурові комуністи пробували піднести повстання проти Директорії. З початком січня 1919 р. 2-га батерія СС під командою сот. Кураха їздила з піхотою проти тих повстань у Житомирі і в Бердичеві.

Совєти наступали на Лівобережжі. Деякі відділи повстанців надслухували „чия бере верх”. Верх брали Совєти, тож рабська вдача такого отамана Хименка диктувала „запобігати ласки у того, хто верх бере”, себто у Совєтів.

На такий невідрадний стан в Україні склалося багато причин. У наших Визвольних Змаганнях Україна будувала в вогні війни не лише державу, але й українську націю. У будові нації і держави був великий поступ, бо коли в грудні 1917 р. та в січні 1918 р. за Української Центральної Ради на оборону української держави станули з крісом у руках тільки сотки, то рік пізніше, за Директорії, стануло вже кілька десятків тисяч. Довга неволя українського народу знівечила у більшості народу віру в можливість і здатність побудувати і втримати свою державу. Серед українського народу мав більший послух чужий, большевицький агітатор чи російський білогвардієць, як свій український уряд. Чужі голоси, що української держави не буде, а буде Росія, червона чи біла, яка буде карати тих, які хочуть України і воюють за неї. І навпаки — за прихильність до Росії буде нагорода… Багато українців хотіли оминути тієї кари, а може хотіли й заслужити ласку у чужого, у ворога. Так було в січні 1918 р. за Української Центральної Ради, коли зукраїнізовані полки не всі станули в обороні української республіки… Оголошували свою невтральність у боротьбі, а то й виступали збройно проти рідної держави. Так і тепер деякі повстанські командири, деякі полки були невтральні у боротьбі. Розбігалися — дезертували, а були й такі „татарські люди”, які збройно виступали проти Української Народньої Республіки.

Адміністрація ще не була як слід наладнана, бо не було часу її наладнати. Доброї поліції, чи там жандамерії майже не було. Не було кому ловити дезертирів, так що кожний вояк міг безкарно покинути свою військову частину.

Ті невтральні, дезертири і ті, що збройно виступали проти УНР, все одно ласки у ворога не заслужили. В 1918 році большевики розстріляли тисячі старшин і не-старшин українців, які повинні були служити в українському війську. Вони були б оборонили Україну, коли б були служили при українському війську, а не сиділи по хатах, як „невтральні”. Рік пізніше Совєти розстрілювали повстанських командирів, які хотіли заслужити ласку в Москви, або не знали за ким стати і сиділи у теплій хаті тоді, коли українська армія воювала. Совєти потім зліквідували і повстанців Зеленого і найсильнішого з отаманів — Махна. Селяни, які в першу чергу повинні були боронити Українську Народню Республіку, бо вона давала їм і землю і волю, дезертували з війська, або зовсім до війська не йшли. Потім гинули мільйонами від голоду, що його Совєти викликали з розмислом, забираючи у селян усе збіжжя і худобу. Совєти забрали їм потім і прадідівську землю і обіцяну волю, а зробили невільниками на колгоспах. Українська армія мала замало старшин, щоб належно зорганізувати велику армію. На Україні по першій світовій війні були тисячі старшин українців, фахово добре вишколених, які знали своє військове діло, бо перейшли на фронті першу світову війну, але дуже мало з них зголосилося тоді до української армії, мимо того, що була проголошена мобілізація. Ті, які не зголосилися, вичікували, чия, мовляв, візьме верх, не знали на яку ногу стати, чи йти до української армії, чи продиратися до російської Добровольчої армії на Дон. Звичайно, не вірили, що українська держава втримається, пробували, чи може вдасться якось заховатися у час війни і спасти своє життя. Та вони не спасли свойого життя, а загинули за чужу, а то й ворожу Україні справу, або від кулі совєтського енкаведиста.

Старшини, стрільці, козаки, які залишилися в українській армії до кінця, це були правдиві українські патріоти, які свідомо і добровільно хотіли боронити українську державність від переважаючої сили ворогів. Старшини, які служили в українській армії, це були українські патріоти і були фахово вишколені, але не всі знали, як ставитися до стрільців так, як колись ставилися царські чи цісарські офіцери до солдатів, забуваючи, що царська армія пережила революцію, а австрійська розпад, і не можна повернути того, що було. Не можна повернути порядків, які були за царя, чи цісаря, а тільки слід усвідомити собі, що тепер не цар, не цісар, а українська держава. Були й такі старшини російської служби, які жили ще страхіттями, що їх старшини перебули підчас революції, і просто боялися своїх підлеглих стрільців чи козаків. А це доводило до того, що не командували стрільцями, чи козаками, а слухали своїх стрільців, чи козаків. Розуміється, поміж цими двома скрайностями була посередині величезна більшість старшин, які знали, що революція була і зробила своє і що вони є старшинами, які мають командувати частинами, а їх накази мають бути виконувані. Були й такі старшини, які з причини стягнення кількох чот чи сотень разом, з причини малого числа стрільців, не мали старшинської посади, та вони мимо того служили при війську далі і виконували обов’язки під старшин, чи рядовиків. Це були дійсно патріоти, яким було байдуже, чи вони служать як старшини чи рядовики. Вони хотіли боронити Україну.

У Гарматній Бриґаді СС застосовано середину. Старшини ставилися до рядовиків привітно, по-товариськи, дбали про них, харчувалися з тієї самої кухні. На весні 1919 р. пошито для всіх гармашів — старшин і рядовиків однострої на лад старшинський — френчі і галіфе, так що старшини були убрані в такі самі однострої, як рядовики. Це зовсім не перешкоджувало, що рядовики виконували безоглядно накази старшин. Деяким новоприбулим старшинам видавалося дивним, коли чули, як командир бриґади чи полку звертався до гармашів рядовиків через „товаришу”, себто тим зненавидженим звертанням із часів революції. Чи ж цей титул „товариш”, уживаний у давній Запорізькій Січі, у „Січах” Др. Кирила Трильовського в Галичині, між учнями в гімназіях і студентами на університетах мав бути викинений тільки тому, що большевики зогидили його підчас революції. Гармаш-рядовик не звертався до старшини „товаришу”, тільки „пане четарю”, „сотнику” тощо. Новоприбулі старшини переконувалися, що справа не в зверненні „товаришу”, та що рядовик часом виконував краще наказ, коли старшина звертався до нього через „товаришу”. Проте на це ніхто не звертав уваги, це був звичай так звертатися до рядовиків, а не наказ. Може тому, що в Гарматній Бриґаді СС були такі звичаї, гармаші-рядовики держалися батерій і між ними було явище рідке дизертирства.

Були різні повстанські командири, які не слухали наказів, але були й цивільні отамани. Це різні державні урядовці, які також не хотіли виконувати заряджень влади, а робили те, що самі хотіли, або й нічого не робили.

Були непорядки. Вони мусіли бути, бо це були часи революції і часи війни.

Зовсім певно, Директорія була б запровадила порядок. Одних була б нагородила за їх заслуги, інших була б поставила під суд, але на це треба було часу, спокою-миру, бодай кілька місяців. Була б зорганізована велика армія і добра адміністрація. Велику і добру армію і добру адміністрацію не можна зорганізувати за місяць. Та цього миру не було навіть на протязі одного тижня. Совєти добре розуміли положення в Україні, спішилися, щоб не дати часу запровадити порядок, і тому в який тиждень, як українські війська Директорії здобули Київ, вони вже перейшли границі України і почали війну.