Розділ 31. БОЇ НА ГОРІ ХРЕЩАТІЙ

Ворожими військами тепер командував генерал Моссор зі своїми генералами й дорадниками з Москви. Всі вони були певні. що велике число нагромаджених військових з'єднань нарешті знищить того страшного Хріна і його відділ. Але й на цей раз Хрін виявив себе першорядним стратегом, прорвався з оточення й біля гори Магури переходив совєтський кордон, скеровуючись до Галичини. Він навіть не мав змоги попрощатися з тими упівськими формаціями, як відходили в рейд на Захід і всі шкодували, бо з'єднані повстанські курені могли б добре втерти носа другому московському генералові та його полчищам.

Всі важливі накази командування УПА пересилало двома, а то й кількома зв'язками. Знаючи, що майже кожний зв'язок на терені Закерзоння був перерваний, командування куреня Байди старалося за всяку ціну ввійти в контакт з командирами Реном і Хріном, у цілі передання наказів із головної квартири УПА-Захід. Цей наказ, через великі бої в терені, був уже спізнений на кілька тижнів, а тим часом командир Хрін одержав другий наказ, який вийшов із згаданої квартири зв'язком через Стрийщину, дещо пізніше. Курінь Хріна чекав на відділи з Перемищини й кожного дня зводив дуже важкі бої та мусив іти на пробої. Переконавшись, що в це пекло навряд чи прийде виснажений у боях курінь Байди, а кожний день очікування забирав багато жертв із Хрінового куреня, Хрін закинув ідею прощання куренів і повів свій відділ на схід.

Генерал Моссор стаціонував зі своїм штабом у селі Команчі. Він був набагато обережніший від свого попередника, генерала Свєрчевського, і його квартиру охороняли великі відділи польського війська. Будучи вихованцем Москви, генерал Моссор прожив у ній ціле своє життя, а польське походження його матері вистачало на доказ, що був добрим польським патріотом. Він уже знав кількасот польських слів, які вживав у Варшаві, але зараз перейшов на «общепонятный язык».

На стінах української хати, де приміщувався штаб, висіли військові мапи, й генерал Моссор ставив червоні хрестики на кожному місці бою з упівськими відділами. Такими хрестиками він позначив уже всі ліси Хрещатої і Трикутника, а потім перейшов на відтинок Сяноку, до ріки Ослави й села Команчі. Йому донесли, що на допомогу командиру Хрінові йдуть відділи УПА з Перемищини, й генерал Моссор дав наказ іще більше зміцнити охорону штабу, а відтак при допомозі телефону поінформував своїх льокальних комендантів про сподіваний прихід упівців у ці околиці. Тепер він частіше потягав склянкою горілку і гримав московською мовою на своїх старшин.

На цьому відтинку проти кількох сотень УПА генерал Моссор мав до диспозиції три повні дивізії, які він називав «капіталістичним польським барахлом». Найбільше лютили його звіти після кожного бою, котрі говорили про десятки забитих польських вояків і тільки одиниці повстанців. І коли летунська розвідка донесла йому, що на горі в лісі біля Рябого видно кілька вогнищ у таборі УПА, він зарядив стан бойової готовости й наказав полкам підходити в напрямі таборування повстанців, а сам почав плянувати для них пастку. Кілька ліній і шпильок на карті допомогли йому знайти геніяльну розв'язку знищення відділу УПА, він допив свою горілку й наказав сполучити себе по телефону з командирами полків.

Згідно з його наказами одні полки мали зайняти становища чи, вірніше, створити пастку посередині Хрещатих лісів, інші дістали зарядження вести півколом наступ від Ліська попри головну дорогу Лісько - Балигород, а потім попри шлях Лубни-Рябів. Підходячи вночі до місця постою повстанців, ранком вони мусили опинитися зовсім близько від становищ сотні.

Через кілька годин, відбираючи рапорт про сьогоднішній. ним самим заплянований бій, генерал Моссор шалів із люті і злости й на повний голос кричав:

- Ви їх мали оточених і забили тільки чотирьох бандитів, а понесли такі великі втрати! Що це значить?…

Генерал Собєсяк, який особисто керував цією акцією, стояв блідий як стіна, не намагаючись навіть боронитися. А генерал Моссор казився далі, не щадив грубих слів, а вкінці з докором запитав.

- Які ви в чорта комуністи?…

Дійсно, багато польських вояків було комуністами. Вони начиталися й наслухалися комуністичної пропаганди, хотіли грабувати своїх панів-капіталістів і чекали на приділ дармової обіцяної землі, але воювати за українські лемківські гори не мали найменшого бажання.

Після полудня ворог почав звозити до Команчі свої трупи, між якими знаходилися також тіла поляглих повстанців - доктора Шувара, ройового Тора і Грома. Їх привезли сюди неначе на доказ своїх «великих здобутків». Але якби загиблі повстанці могли хоч на хвилинку відкрити очі й подивитися на кількість трупів ворожих вояків, то вони були б горді й за себе, й за своїх друзів.

Недалеко від місця, де лежали тіла загиблих повстанців, у стодолі, зовсім близько від головної квартири генерала Моссора, знаходився поранений стрілець Півень. Він був родом з Явірника Руського, мав 21 рік, сухорляву будову, відзначався скромною вдачею й намагався бути непомітним. Завжди охайний і чистенький, він здебільшого любив сидіти насамоті й читати книжки, які позичав у людей по селах. У його торбі, крім набоїв, бандажів, ложки і книжки, була також шахівниця із шахами. Командир роя Рубач уважав Півня за пересічного стрільця, може, власне, через його скромну будову, а може, через спокійну вдачу.

Напевно, завдяки своїй неагресивності при здобуванні харчів, Півень дужо підупав на силах, опух, відстав від сотні її тепер опинився ось тут. Бо коли ворог уже був «на п'ятах сотні», Півень, щоб не потрапити живим до його рук, приклав цівку кріса під горло й потягнув за спуск. Та, на його велике нещастя, куля лише розбила йому ліву щоку, й він поранений та непритомний був схоплений ворогами. По дорозі до села хтось заліпив йому дірку дірку під бородою, а другу, набагато більшу, вирвану кулею, на лівій щоці. Його хотіли довести до штабу обов'язково живим…

Опритомнівши у стодолі на току, Півень відчув, що має зв'язані руки й ноги, лежить на битій землі, навіть без підстеленої соломи, а потім побачив над собою кількох катів. Дивувався, що після останнього пережиття й одержаних ран він прийшов до пам'яті, а одночасно був злий на себе за такий партацький постріл. Півень добре знав про те, як московські й польські шовіністи ставляться до українських повстанців, та не раз бачив помордованих ними людей, включно з дітьми. Зараз він щиро молився Богові, щоб Той дав йому силу витримати муки й не зрадити своїх друзів та свого народу. Постановив собі не вимовити аиі слова й потішав себе тим, що скоро помре.

Та коли його насилу закропили якоюсь юшкою, йому стало страшніше. Він бачив, як політрук говорив про щось із санітаром, а потім цей останній підійшов до нього й почав питати про здоров'я та рани. Знаючи, що в той спосіб вороги хочуть спровокувати його до балачки, Півень тільки легко кивнув головою. В цю мить до нього підскочив садист із мстивими очима й пістолем у руці й з усієї сили вдарив його чоботом у ребра, а два інші почали бити грубими палицями по цілому тілі. Від болю Півень перекочувався з боку на бік, йому відлетів бандаж, і кров заливала очі. Врешті затримався на животі, а бандити далі били по цілому тілі й по зв'язаних іззаду руках. Він плакав із жалю до Бога, чому Він так карає його й увесь український нарід. Які провини цей нарід має перед Всевишнім?

Нарешті бандити помучилися. Двох із них покликали до канцелярії генерала, а ті два, які лишилися, закурили і мстиво дивилися на Півня. Потім змінили тактику, заговорили до Півня чистою українською мовою й почали переконувати його, що коли все розкаже, то буде помилуваний, перевезений до шпиталя на лікування, а потім почне вільне життя. Але перед тим мусить дати інформації про решту бандитів, бо інакше помилування не одержить.

Півень замкнув очі, затиснув розбиту щоку з поломаними зубами і продовжував молитися. Все тіло у нього затерпло й уже майже не боліло, лише коли він хотів обернутися на бік, почув знову страшний біль.

Не дочекавшись від Півня ані слова, шовініст перейшов на польську мову й закричав як скажений: