Розділ «ПЕРЕДНЄ СЛОВО»

Гомоніла Україна

Довго гомоніла

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла…

І день, і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш -

Серце усміхнеться.

Тарас Шевченко.

«Гайдамаки»

Історія українського народу, починаючи вже з XV ст. і, зокрема, з часів козаччини, - це постійні національно-визавольні змагання, безперервна боротьба за визволення з чужоземної неволі, за побудову незалежної самостійної Української Держави. Вогонь національно-визвольної боротьби з особливою силою запалав у 1917-1920 рр., коли на полях численних кривавих битв вирішувалась доля молодої Української Народної Республіки. І хоча у цій війні не судилося перемогти й оборонити державну незалежність, і українські землі знову стали здобиччю захланних сусідніх держав, головним чином, совєтської Росії та Польщі, проте розпочата визвольна війна не припинялася і продовжувалася за наступних десятиліть. Змінювалися форми й методи, мінялися окупанти, але боротьба за відновлення української державності не згасала.

Під час Другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань, що почався 15 березня 1939 р. після проголошення Карпатської України незалежною державою та проголошенням відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. у Львові. Утворений тоді уряд, Державне Правління, що його очолив прем'єр Ярослав Стецько, незабаром встановив владу на території України, звільненій на той час від московсько-больніевицьких окупантів. Центральні та місцеві органи Державного Правління організували та забезпечили нормальну діяльність всіх ділянок суспільного та культурного секторів.

Проголошення Української Держави суперечило планам німецької імперської політики, яка вважала Україну своєю майбутньою колонією. Німецький уряд не визнав Українську Державу і оголосив війну всім державно-самостійницьким силам українського народу. Голову Державного Правління, окремих його членів та провідних політичних українських діячів було заарештовано, Україну перетворено на німецьку колонію, а її населення - у рабів німецьких колонізаторів. Український народ повстав і зі зброєю в руках боронив власлу і національну гідність та права господаря на рідній землі. Три роки, з 1941 до 1944 р., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 до 1954 р., та сама боротьба продовжувалась проти московсько-большевицьких окупантів.

Тринадцятирічна визвольна війна відібрала життя сотням тисяч найкращих, найблагородніших синів і дочок України. Це була найбільша і найгероїчніша з усіх дотеперішних національно-визвольних війн. Світова історія подібної не знає. У цій боротьбі лише проти російсько-більшовицьких поневолювачів України у 1944-1952 роках, за неповними даними ЦК КПСС від 26 травня 1954 р., репресовано півмільйона українців, у тому числі вбито понад 153 тисячі, арештовано понад 134 тисячі, вислано поза межі України понад 203 тисячі (Россия XX век. Документы. Москва. 1999, с. 47).

Конкретна визначеність остаточної мети - Українська Самостійна Соборна Держава, найпередовіші ідеї національного й соціального визволення - знищення імперій та побудова незалежних національних держав усіх пригноблених народів, демократичні приципи побудови суспільно-політичного державного ладу під гаслом «Воля народу, воля людині!» сприяла мобілізації до активної боротьби найширших мас українського населення та багато інших поневолених народів. Не перебільшеним є твердження, що збройні сили нацюнально-визвольного фронту в Україні налічували понад півмільйона активних борців і учасників: вояків УПА, збройного революційного підпілля ОУН та ряду допоміжних служб. Базою і опертям повстанської армії був увесь український нарід, який всебічно й жертовно її підтримував морально й матеріяльно.

Революційно-повстанська боротьба 40-50-х років мала могутній вплив на подальший розвилок нашого народу. У цій боротьбі виховувався і сформувався новий тип людини - людини-борця, месника й оборонця свого народу. Створився духовноспаяний моноліт революціонерів-патріотів, об'єднаних незламною вірою у святість виборюваної справи. За свою Правду, за Волю, за незалежну У країнську Державу герої завжди й кожночасно були готові на найбільші зусилля, жертви й на саму смерть. Героїзм став масовим явищем, нормою щоденного життя не лише повстанців, але й усіх українців взагалі. Нарід випростався, гордо підніс голову, почувся господарем на власній землі, сміливо боронив законні права та не дозволяв наїзникам закріплюватися на рідних теренах.

Визвольна боротьба охопила всі українські землі, але її форми й методи в різних районах мали свої особливості й тактичні відмінності. Особливе становище з відступом нацистів склалось на західноукраїнських пограничних землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Ці українські землі Москва подарувала польському сателітові з метою повного знищення там українського населення. Із 1945 р. почалась акція «добровільного» переселення біля одного мільйона українців із їхніх прадідівських віковічних земель до Совєтської України. Москва робила все, щоб за кордоном СССР не було великого скупчення українців, які б у майбутньому могли боротися за національне відродження України, й, зокрема, щоб ці землі не стали базою і запіллям для УПА. Оскільки ніхто з українців не хотів добровільно покидати свої господарства, польський уряд разом із польськими шовіністичними цивільними бандами нападали на українські села й мордували населення, змушуючи тих, хто залишився, виїхати з села. Так, лише в селі Павлокомі замордовано 366 українців, серед яких були жінки, діти та люди похилого віку. Така сама доля спіткала українців і в інших селах. У 1943-1944 роках на Грубешівщині польські боївки спалили 55 сіл та замордували 4000 осіб мирного українського населення. Так убито в с. Сагринь 700 осіб, у с. Пискоровичі - 358, в с. Верховина - 194, в т. ч. 65 дітей. Щоб припинити ці дикунські, варварські вбивства, УПА змушена була застосувати проти найбільш україножерних польських шовіністів відповідні відплатні дії. Лише після цього масові вбивства припинилися, але виселення продовжувалося до повної ліквідації на цих землях українського населення. То було планове спільне московсько-польське підле народовбивство. В цій ситуації єдиним засобом оборони могла бути тільки збройна боротьба як проти польських окупантів, так і проти їхніз московських опікунів. На революційний шлях боротьби ступило майже все національно свідоме, патріотичне українське населення, зокрема молодь. Бойові частини УПА помітно зросли, поповнилися новими кадрами. Це дало змогу відносно легко очистити українські села від польсько-большевицьких військових гарнізонів та встановити там народну владу й повстанські революційні порядки.

Юрій Борець-«Чумак»

Боротьба УПА, революційна діяльність ОУН та тогочасне трагічно-тривожне життя українців на цих споконвічно українських землях описані в книжці Юрія Борця-Чумака «У вирі боротьби», [1] вперше надрукованій в Українській Видавничій Спілці в Лондоні 1971 р. В Україні вона маловідома. А тим часом це незамінне джерело вивчення історії боротьби УПА та визвольного руху в 1944-1947 рр. на Перемишльській землі. І хоча написана вона у формі літературного оповідання, та насправді це документальна розповідь, правдиве свідчення активного учасника подій. Усі герої - це конкретні реальні люди, імена та прізвища яких добре знані авторові (а нині вже розкрито їхні псевдоніми у книжках: «Літопис УПА», Антоні Чесьняк «Дрога до ніконд», Варшава, 1973, та в інших). У спогадах колоритно змальовані воєнні будні й життєві труднощі, військові перемоги й поразки, здобутки й втрати; не замовчуються невдачі й помилки. Найбільш вражають образи-приклади вродженого благородства душі наших людей, їхнє оптимістично-героїчне бачення життя і, понад усе, мужня, лицарська поведінка повстанців як у побуті, боях, так і перед загрозою смерті. Такі герої-велетні могли зродитись лише у вирі визвольної боротьби. ВОЛЯ, ДОБРО і ЩАСТЯ української нації були для них найбільшими цінностями й найвищим законом.