TextBook Загальний погляд на перестрій суспільно-полїтичного устрою українсько-руських земель в сих столїтях дав я у вступнім роздїлї. Там було піднесено, що до орґанїзації їх управи вихідною точкою був устрій староруський скрізь — і в границях в. кн. Литовського і в українських землях Корони, та в початках тільки модифікував ся під впливом потреб сих державних орґанїзмів. Ріжниця була тільки в тім, що в коронних землях ся модифікація пішла скоро й сильно, і протягом столїтя староруський устрій був, з невеликими виїмками, вповнї заступлений польським, а в землях в. кн. Литовського еволюція ся потягла ся на кілька столїть.
В перших початках литовської зверхности тут, як ми вже бачили, на чолї управи землї ставав звичайно князь з нової династиї (о скільки не задержували ся князї з давнїх династий — як то бувало в дрібнїйших волостях); коло такого провінціонального князя прибічна рада, зложена з вищих достойників, бояр та дрібнїйших — служебних або волостних князїв; управа з невеликими змінами повторяє собою форми центральної управи староруських часів. Тратить значіннє другий чинник земської управи — віче, але як орґан управи землї, воно заникає у нас іще за староруських часів. Далї в головнїйших містах землї сидїли й правили з руки князя «воєводи» (сей другий титул «тисяцького» витїсняє уже в руських часах його назву), або «посадники» (при тім в термінольоґії в. князївства північний термін «намістника» бере перевагу над сим титулом посадника, звістним з київських часів). Дрібнїйші міста й волости «колеєю» держали місцеві бояре, мабуть по одному роцї, як то практикувало ся подекуди і пізнїйше. «Тіуни» далї сповняли ріжні поручення з сфери адмінїстрації й суда. Як меньші урядники — спеціально для сїльських округів виступають стародавні «сотники», «десятники», й ще старші «старцї», часом іменовані вже вищою властию, не вибрані або прирожденні. Окрім того більші або меньші волости лишали ся в руках дрібнїйших князїв — з старих чи нових династий.
Така загальна схема управи сих переходових часів відтворяєть ся перед нами при порівнянню пізнїйших пережитків з староруською практикою і з нечисленними документами з внутрішнїх відносин сих самих часів[782]. Порівняти нпр. грамоти Юрия-Болеслава 1334-5 рр., видані з участию його ради, де виступають: місцевий епископ, двірський (iudex curiae) і воєводи (луцький, белзький, львівський, перемишльський), — з другого боку нпр. грамоту Любарта 1366 р., де сьвідками акта виступають: владика луцький, кн. Данило Острозький, Іван воєвода луцький і двоє бояр без титулів, або поруку за кн. Дмитра-Корибута сїверського його бояр з року 1388, де виступають князї Давид Дмитрович і Русан Плаксич, воєвода трубецький Семен Ясманович, воєвода новгородський Сущ, і цїлий ряд бояр без титулів[783]. Значно «модернїзована» рада Свидригайла, з часів його пановання на Волини, 1430-40-х рр.: в нїй виступають: місцевий владика, воєвода київський, старости луцький, володимирський і подольський, двірські урядники — маршалок, канцлєр, крайчий, і т. и.[784]
Уряд «намістників» в загальній адмінїстраційній схемі в. кн. Литовського XV–XVI в. був широко розповсюднений; уряд сей очевидно істнував і в українських землях XIV–XV в., хоч в актах того часу тут ми його не маємо нї під сим новим іменем, ані під давнїйшим іменем посадників.
Практика «колейного» держання меньших міських округів і волостей місцевими боярами звістна нам в XV і навіть XVI в. в Київщинї, на Побужу, по части й на Волини. Кілька документів з кінця XV в. ілюструють іще досить добре сю практику, що тодї вже була архаізмом. Так в 1487-8 р. в. кн. Казимир роздає «боярам житомирським» київські волости: волость Бирин Макару Володковичу «на годъ после первыхъ» (після тих, що вже давнїйше дістали на неї наданнє, — експектативу, як казали пізнїйше), і на другий рік її ж Андрею Лихачевичу також «на годъ после первыхъ»; так само волость Жолвяж Юшку Полковичу, і по нїм Владицї Попковичу; волость Хотїнь Сеньку Романовичу «на сей годъ», так само Петрушку Скипоревичу вол. Утїшків. Боярин Пирхайло представив в. князю, що він давно вже дістав був наданнє на волость Олевську, але все ще не приходить на його черга, а тим часом він тепер у великій бідї — треба зберати гроші на викуп жінки й дїтей з Орди, тому просив, аби король позволив йому держати Олевську волость таки зараз, «відсунувши иньших», а окрім сього, признаного вже давнїйше року позволив тримати оден рік над звичай, і в. князь на се пристав, з огляду на надзвичайні обставини: позволив йому «вибрати» Олевську волость сього ж року, «як час прийде», і потім іще рік, а ті що перед ним мали чергу, будуть держати волость уже по нїм. Подібно дістає також Сенько Жеребятич вол. Лопатин «на сю осїнь», для викупу від Татар[785].
Подекуди такі волости були звязані з певними двірськими урядами — колишнього княжого двора. Так в. кн. Олександр роздає волости в Брянськім повітї місцевим боярам: волость Пянівську Богдану Григоревичу після Мик. Іванова й Колонтаєва; Степану Савичу, Булаві й Ів. Биковському — Волконську, в тій значить колїї; «конюшоє» — уряд конюшого, з звязаними з тим урядом волостями — Фед. Головнї, Гридеви й Матвію Совининим, на три роки (в тій черзї, значить), двом иньшим уряд рядничого (редничоє) на два роки; двом иньшим — уряд поїздничого (поЂздничоє); иньшим уряд ловчого (ловчоє), иньшим — сокольничого (сокольничоє), все на оден рік кождому, чергою, по тих що вже перед тим таку експектативу дістали[786].
В такій волости боярин протягом року «судив і рядив», в ролї «намістника»[787] в. князя, а при тім, як висловляєть ся бояр. Пирхайло, «виберав» волость, то значить зберав з неї дани й судові оплати, і певну частину, очевидно, діставав на свою користь, а решту віддавав до скарбу. Така практика отже забезпечала місцевим боярам спеціальні доходи, тому консервувала ся як спеціальний боярський привилей[788].
Адмінїстраційних урядників меньшої ранґи — тивунів, соцьких, десятників, старцїв — стрічаємо ще в XV і XVI в., хоч і не скрізь. Нпр. тивунів стрічаємо ще часами на Волини і в київських волостях в 2-ій пол. XV в.[789], але загалом тут ся назва виходить з уживання, задержавши ся далеко довше в землях білоруських і чисто литовських (а на Українї в Галичинї, але в значінню сїльських начальників). Сотники звістні нам з XV в. в Сїверщинї, десятки й сотнї — в Київщинї, в Пинськім Полїсю й на Побужу[790]. «Старцїв» знаємо в київськім Полїсю, в Заушській волости, ще в початках XVI в., в Пинщинї й Берестейщинї навіть в серединї XVI в.[791]
Переміни, що зайшли за тих переходових часів в сїй старій схемі, в головнїйшім були такі:
З часом все меньшало число князїв більших, що сидїли в більших центрах земель, а з тим урядники, що правили під їх зверхністю, й князї меньші переходили під безпосередню залежність від вел. князя.
Князї, які полишали ся на своїх волостях, сходили все більше до становища звичайних дїдичів — панів, і то не тільки наслїдком зміцнення великокняжої власти і упадку княжої верстви[792], а також і через те, що дїдичі взагалї здобувають ряд чисто державних прав і імунїтетів, особливо дїдичі більші, «пани» так звані[793],
Уряди староруського походження тратять на значінню і як не никнуть, то сходять на низші степени урядової єрархії. Не тільки тивуни, десятники, ба й сотники, де лишили ся у нас, сходять на сїльські, селянські власти, з селян вибирані[794], але навіть воєводи — такий колись високий уряд — де лишили ся, сходять на зовсїм малих урядників, меньших від великокняжих намістників.
Головно вплинули на такий занепад старих урядів, очевидно, дві обставини: по перше — розвій боярської привілєґіованої верстви й її прав, по друге — утвореннє аристократії пансько-князївської. Ся остатня з своїми маєтностями зовсїм не підлягала власти й юрисдікції тих старих провінціональних правителїв. Рядове боярство також мусїло мати значні імунїтети супроти провінціональної юрисдікції. З розвоєм його властительських прав з сеї юрисдікції вийшла також вся верства панських підданих. Вилучили ся в значній мірі також і міста (ще в давнїй Руси, як я підносив, міста виломили ся нпр. з сотної орґанїзації)[795]. І от так нпр. воєводи зійшли на управителїв дрібних волостей, з юрисдікцією хиба над дрібним боярством та непривілєґіованим міщанством і розумієть ся — селянами. Таких підупалих воєвод бачимо нпр. в XV в. на Волини і на Побужу[796], а побачимо ще низше і в землях коронних.
Той сам процес, щоб так сказати — здепреціонував і уряд «намістника». Сей старий уряд росповсюднюєть ся в відновленім, «литовськім» виданню в землях в. князївства, на останках істновання староруської адмінїстраційної схеми, і для XV в. являєть ся типовим адмінїстраційним орґаном в в. князївстві. Тому що його розвій і упадок переходить в часах пізнїйших, богатших матеріалом, його історія кидає сьвітло і на процес заникання иньших староруських урядів. Бачимо, що сей титул здавав ся за мало авторитетним, головно супроти місцевої шляхти й панів; тому намістники важнїйших округів оден по другім дістають титул старости, так само як ще перед тим титул старости заступив по иньших містах староруських воєвод. Коли нпр. уже в першій половинї XV в. стрічаємо старосту на місцї давнїйшого воєводи в Луцьку, в Володимирі, в Кремінцї, то з кінцем XV в. і в першій полов. XVI в. титул старости витїсняє титул намістника в Берестю, Городнї, Браславлї, Каневі, і т. и. В меньше значних містах зістають ся далї намістники (або як і їх з польська звуть документи XVI в. — державцї). В трох більших містах — в Вильнї, Троках і Київі бачимо не старостів, а воєводів, але се не староруські воєводи, а уряди нові, на польський взір заведені, під впливом унїї[797], хоч і з значними відмінами що до їх компетенцій від воєвод польських.
Так уложила ся схема провінціональної адмінїстрації в. князївства Литовського в часах перед тим переломом, що наступив в серединї XVI в. — в напрямі повного зближення до польських порядків.
Мала вона все ще досить примітивний характер. Субординація урядів дуже мало розвинена: начальники більших і меньших округів, вищих і низших ранґ стоять більше меньше всї в безпосереднїй залежности від центрального правительства, що мішаєть ся нераз навіть у дрібні справи місцевої управи. Апеляційних інстанцій нема — у всїм відкликують ся просто до в. князя, чи до його ради, зложеної головно з тих же управителїв провінцій. Адмінїстраційні округи розбивають ся лятіфундіями панів, що «не були в повітах», і в цїлім рядї справ вони, не підлягаючи провінціональній адмінїстрації, стоять в безпосереднїй залежности від в. князя. Функції адмінїстраційні лучать ся з судовими й фінансовими в одних руках. Панують приватноправні погляди на уряд, як на просте джерело доходу, тому вони дають ся за гроші (чолобитє), доживотно, або й заставляють ся, часто лучать ся по кілька в руках одного пана, що заступає себе в виконуванню державних функцій своїми приватними слугами. Зрештою всї урядники іменують ся правительством. Колєґіальности нема — її перші початки бачимо тільки в Литовськім Статутї.
Підставою адмінїстраційного подїлу в. кн. Литовського був округ намістника, инакше званого старостою або державцею; такий округ найчастїйше звав ся повітом. Хоч сей польський термін в в. кн. Литовським особливої прецизії не мав, і так само як староруський термін — волость (що був ним витиснений вкінцї), уживав ся і в ширшїм і в вузшім значінню, — але загалом взявши за волостию уставило ся значіннє меньшого округа — орґанїзації сїльської, а за повітом — округа більшого, більше самостійного, з своїм осібним намістником, чи старостою.
Територія таких повітів, розумієть ся, була дуже неоднакова. Загалом узявши можна то сказати, що повіти були далеко меньші в «Литві» і далеко більші в її аннексах і спеціяльно на Українї. Се залежало по части від історичних традицій, а ще більше від одної обставини, дуже характеристичної для провінціональної адмінїстрації взагалї. Дїло в тім, що намістник був не тільки публичним урядником, призначеним до сповнювання ріжних державних функцій, але також і управителем державних доменів з їх господарством. Ся управа богато приспоряла йому роботи, але давала й значні доходи, яких не мали намістники в анексах, де велико-княжого господарства було дуже маленько, або й зовсїм не було. Тому в «Литві», де в. — княже господарство було найбільше розвинене, округи намістників, чи повіти були далеко дрібнїйші, і намістників було розмірно більше.
В наших землях в сих часах сформовують ся такі повіти. На Волини були три лише повіти — Луцький, Володимирський і Кремінецький[798], але поруч них, як знаємо, був цїлий ряд більших комплєксів княжих волостей, що властиво в сю повітову орґанїзацію не входили — волости Острозьких в східнїй Волини, Сангушків в північній, Збаразьких в полуднево-західнїй і т. и. На Побужу маємо повіт Берестейський і князївство Кобринське, перетворене також в осібний повіт, коли вигас рід кн. Кобринських, і три повіти-землї т. зв. Підляські (в давнїй Дорогичинській землї): Дорогичинська, Мельницька і Більська — розмірно дуже невеликі. Кн. Пинське і кн. Туровське також стали повітами в XVI в. по вимертю княжих династій. В Київщинї сформовують ся в XV в. повіти: Київський, Овручський, Житомирський, Канївський і Черкаський, до нього ж належали пов. Мозирський і за Днїпром — Путивльський, Чернигівський і Новгород-сїверський (давнїйші князївства); окрім того ряд волостей мали своїх «колейних» намістників з київських бояр, і в повітову орґанїзацію не входили. Нарештї в полудневій, побужській Українї були повіти Винницький і Браславський, фактично майже все злучені в руках одного намістника; третїй — Звенигородський (за Росею) фактично не істнував, спустївши в татарських погромах кінця XV в.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Управа сьвітська“ на сторінці 1. Приємного читання.