Розділ VI

Протягом наступного року я докладав усіх зусиль, щоб викинути Нью-Йорк та своє колишнє життя зі свідомості, і майже не помічав, як минає час. Дні проходили незмінними в позасезонній жаркій атмосфері: вранішнє похмілля, шкільний автобус, наші обпалені спини від спання біля басейну, бензиновий запах горілки, запах псини від Поппера, хлорка. Борис навчав мене рахувати, питати дорогу, пропонувати випити російською мовою так само терпляче, як навчав матюкатися нею. Так, будь ласка, мені це подобається. Дякую вам, ви дуже добрі. «Говорите ли Вы по-английски? Я немного говорю по-русски».

І взимку, і влітку дні були сліпучими. Повітря пустелі обпалювало нам ніздрі, й від нього пересихало в горлі. Усе нас смішило, все здавалося кумедним. Іноді перед самим заходом сонця, коли блакить неба темнішала й набувала фіолетового кольору, ми бачили ті дикі, електрично окреслені хмари Максфілда Перріша[82], що накочувалися золотим і білим на пустелю, наче те Божественне одкровення, яке вело мормонів на захід. «Говорите медленно, — казав я, — повторите, пожалуйста». Але ми перебували в такій гармонії один з одним, що взагалі могли не говорити, якщо нам не хотілося; ми знали, як розсмішити одне одного до кольок у животі, усього лише вигнувши брову або скрививши рота. Вечорами ми їли, сидячи зі схрещеними ногами на підлозі, залишаючи масні плями на наших шкільних підручниках. Наша дієта не була нам корисною, через нездорове харчування на ногах і руках з’являлися коричневі плями — нестача вітамінів, казала наша шкільна медсестра й давала кожному з нас болючий укол у сідницю і по барвистій баночці з жувальними вітамінками для дітей.

— У мене болить дупа, — казав Борис, потираючи зад і проклинаючи металеві сидіння шкільного автобуса.

Я з голови до ніг укрився ластовинням від безперервного купання. Моє волосся (довше тоді, аніж будь-коли) від басейної хлорки було змережане світлими пасмами, але загалом я почувався добре, хоч мені ніколи не переставало тиснути в грудях, а зуби почали гнити від великої кількості цукерок, які ми їли. Але, крім цього, зі мною все було гаразд. І час минав для мене, можна сказати, щасливо. Але потім — незабаром після мого п’ятнадцятиріччя — Борис зустрів дівчину на ім’я Котку, й усе змінилося.

Ім’я Котку (український варіант: Котику) робить її цікавішою, ніж вона насправді була. Але це було не справжнє її ім’я, а лагідне прізвисько (звертання «котику» польською мовою), яке дав їй Борис. Насправді її прізвище було Гатчинз, а ім’я звучало як Кілі, чи Кейлі, чи Кайлі, і жила вона в окрузі Кларк, штат Невада, протягом усього життя. Хоч вона ходила до нашої школи й була лише на один клас попереду нас, насправді вона була старшою набагато — від мене аж на три роки. Борис, певно, накинув на неї оком раніше, але я не знав про її існування до того вечора, коли він розлігся в ногах мого ліжка й сказав:

— Я закохався.

— Справді? І в кого ж?

— У ту крихітку з класу суспільних наук. У якої я купив травички. Їй уже вісімнадцять років, ти можеш це уявити? Господи, яка ж вона гарна!

— То ти маєш травичку?

Він грайливо схопив мене за плече; він точно знав моє найуразливіше місце — під лопаткою, де можна було вгородити пальці й примусити мене зойкнути від болю. Але я не був у настрої жартувати й боляче врізав йому по пиці.

— Ой! Ти сучий сину! — зойкнув Борис, відкотившись і потираючи щелепу пальцями. — Навіщо ти мене вдарив?

— Сподіваюсь, я зробив тобі боляче, — сказав я. — То де твоя травичка?

Ми більше не розмовляли про любовну зацікавленість Бориса, принаймні в той день, але через кілька днів, коли я вийшов з уроку математики, я побачив, як він нависає над тією дівчиною біля шафок. Якщо Борис був не надто високим для свого віку, то дівчина взагалі була крихітна, хоч і виглядала набагато старшою за нас: пласкогруда, кощава, з високими вилицями, блискучим лобом і гострим, теж блискучим трикутним личком. Проколотий ніс. Чорна майка. На нігтях — облуплений чорний лак. Кольороване помаранчево-чорне волосся. Невиразні, але яскраві синьо-зелені очі, жирно обведені чорним олівцем. Звичайно, вона була симпатична — навіть гаряча. Але погляд, яким вона ковзнула по мені, вселив тривогу — так дивляться нахабні касири в забігайлівках або стервозні няньки.

— Ну, що ти думаєш? — схвильовано запитав Борис, коли ми зустрілися після школи.

Я стенув плечима.

— Схоже, вона мила.

— Схоже?

— Знаєш, Борисе, вона справляє враження дівчини, якій уже двадцять п’ять років.

— Я знаю. Та це ж справді круто, — сказав він захопленим голосом. — Вісімнадцять років! Законний дорослий вік! Вона може без проблем купити бухло! І прожила тут усе своє життя, тож знає всі ті заклади, де не цікавляться твоїм віком.