Розділ VI

— Я сам попрошу її за тебе! Послухай мене. Вона ставиться до тебе по-дружньому й любить побазікати. Зателефонуймо їй?

— Ні! Зупинись — це не той варіант, — сказав я, схопивши його за рукав, коли він підвівся.

— Боїшся?

— Борисе! — Він пішов до телефону. — Не роби цього. Я серйозно. Вона не піде.

— І чому ж?

Насмішка в його голосі роздратувала мене.

— Сказати тобі чесно? Тому що, — я вже почав був казати «Тому що Котку хвойда…», адже це була очевидна правда, але натомість сказав: — Зрозумій, Гедлі в почесних списках, вона відмінниця й усе таке. Вона не захоче тусуватися з Котку.

— Що? — вигукнув Борис, обертаючись, розлючений. — Що тобі сказала ця лярва?

— Нічого. Лише…

— Ні, вона тобі щось сказала! — Він повернувся тепер до басейну. — Ти ліпше мені скажи.

— Заспокойся. Нічого не було. Охолонь, Борисе, — порадив я йому, побачивши, як він розлютився. — Котку набагато старша. Вони навчаються в різних класах.

— Кирпата сучка. Що їй Котку зробила?

— Охолонь.

Мій погляд упав на пляшку горілки, яку промінь сонця пронизав, наче світловий меч. Він уже випив багато, й останнє, чого я тепер хотів би, була бійка. Але я також був надто п’яний, щоб вигадати якийсь легкий спосіб відвернути його від цієї теми.

Борис подобався чималій кількості інших, кращих дівчат нашого віку — насамперед Саффі Касперсен, яка була данкою, розмовляла англійською мовою з очевидним британським акцентом, грала невеличку роль у «Цирку дю Солей» і за всіма очевидними стандартами була найгарнішою дівчиною серед учениць нашого року. Саффі була з нами в групі інтенсивного вивчення англійської мови, де могла розповісти дещо цікаве про роман «Серце — самотній мисливець»[83]), і, хоч вона мала репутацію дівчини стриманої, Борис їй подобався. Кожен міг це бачити. Вона сміялася, коли він жартував, бентежилася, навчаючись із ним в одній групі, і я бачив, із яким ентузіазмом вона розмовляла з ним у коридорі, — Борис відповідав їй із не меншим ентузіазмом, жестикулюючи на російський лад. Але — я не міг зрозуміти чому — вона зовсім його не приваблювала.

— Але чому? — питав я його. — Вона ж найгарніша в нашому класі.

Я завжди думав, що данці великі й біляві, але Саффі була маленькою й чорнявою і мала щось казкове у своїй зовнішності, підкреслюване блискучим макіяжем, який я бачив на її професійних фото.

— Вона вродлива, справді. Але не гаряча.

— Борисе, вона аж димить палкими почуттями. Чи ти здурів?

— Вона працює надто багато, — сказав Борис, сідаючи з розгону біля мене з пивом в одній руці й потягшись по мою сигарету другою. — Надто прямолінійна. Весь час навчається, або репетирує, або щось подібне. Натомість Котку, — він видихнув хмару диму й повернув сигарету мені, — вона така, як ми.