Розділ VI

Гедлі, балакуча дівчина в куртці з емблемою шкільної спортивної команди, яка сиділа біля мене на уроці американської історії, зморщила ніс, коли я запитав у неї, що вона думає про дорослу дівчину, яку обрав для себе Борис.

— Ти про оту? — спитала вона. — Абсолютна хвойда. — Старша сестра Гедлі, Джен, навчалася в одному класі з Кілою, чи Кейлою, чи як там її звали. — А її мати, я чула, вулична повія. Твій друг має стерегтися, щоб не підхопити від неї якусь заразу.

— Оце так! — сказав я, здивований її енергійною реакцією, хоч, можливо, мені й не варт було дивуватися.

Гедлі, дочка військовослужбовця, брала участь у змаганнях із плавання й співала в шкільному хорі. Вона мала нормальну родину з трьома братами і сестрами, собаку породи веймаранер на ім’я Ґретхен, яку притягла з Німеччини, і батька, який гримав на неї, коли вона приходила додому після комендантської години.

— Я не жартую, — сказала Гедлі. — Вона готова крутити любов із хлопцями інших дівчат, вона крутитиме її і з самими дівчатами, з ким завгодно. Я також думаю, вона курить травичку.

— О, — сказав я.

Жодна з цих причин, як на мене, не давала нам підстав не любити Кілі, тим більше що Борис і я вельми щиро прихилилися до куріння травички протягом останніх місяців. Але що мене стривожило — і то дуже, — це те, як Котку (я далі називатиму її тим ім’ям, яким нагородив її Борис, позаяк я був неспроможний запам’ятати її справжнє ім’я) буквально за один день підкорила собі Бориса.

Спочатку він був зайнятий увечері в п’ятницю. Потім — весь вікенд, і не лише увечері, а й протягом обох днів. Незабаром у його розмовах Котку була тут і Котку була там, і ми з Поппером обідали та дивилися телевізор лише вдвох.

— Правда ж, вона надзвичайна? — запитав у мене Борис після того, як уперше привів її в мій дім, — то був дуже невдалий вечір, бо спочатку ми всі троє накурилися так, що не могли поворухнутись, а потім вони двоє качалися внизу на канапі, а я сидів на підлозі спиною до них і намагався зосередитися на кінофільмі, який дивився вже вдруге, — «Поза межами можливого».

— Ти що про неї думаєш?

— Ну, знаєш… — Що він хоче від мене почути? — Ти їй подобаєшся. Безперечно.

Він нетерпляче засовався. Ми сиділи біля басейну, хоч і не купалися, бо було надто вітряно й холодно.

— Ні, я не про те! Що ти про неї думаєш? Скажи мені правду, Поттере, — попросив він, коли я завагався.

— Не знаю, — сказав я з сумнівом у голосі, а тоді — бо він усе ще сидів і дивився на мене: — Сказати тобі чесно? Я не знаю, Борисе. Вона якась відчайдушна.

— Ти думаєш? Це погано?

Тон його голосу був зацікавленим — не сердитим, не саркастичним.

— Ну, — сказав я, захоплений зненацька. — Може, й ні.

Борис — із почервонілими від горілки щоками — притулив руку до серця.

— Я кохаю її, Поттере. Щиро кохаю. Вона — найсправжніше, що було в моєму житті.

Я був такий збентежений, що мусив відвернути погляд.