Розділ «Проект «Україна»»

На тлі глобальних міркувань про те, чи стане китайська мова новою мовою міжнародного спілкування, або ж нею залишиться англійська, — «мовні» пристрасті в Україні видаються смішними.

Йдеться насамперед про горезвісний закон про мови, прийнятий в 2012 році. Закон відкрив дорогу до проголошення російської мови регіональною в російськомовних областях, тобто там, де вона і так превалює (в 2014 році закон спробували скасувати, спроба виявилась невдалою, але й вона зробила свою справу — стала, як мінімум, приводом для ескалації на Донбасі).

Як не парадоксально, досить велику кількість противників цього закону становили так звані «російськомовні» громадяни. Можна припустити, що протест деяких російськомовних проти закону про мови — це якась спроба намацати українську національну ідею. (Сумніваюся, що «мацають» у потрібному місці, але про це трохи згодом.)

Мовна проблема для України не є новою. Ті, хто стверджує, що питання мови (мов) для українських громадян не є пріоритетним, або лукавлять, або не розуміють елементарних речей. Так, безумовно, якщо йдеться про фізичне виживання, буде вже не до того, якою мовою написані вивіски в крамницях. Але якщо країні поки що принаймні голод не загрожує, — мовна тема нікуди з порядку денного не подінеться.

В одній телевізійній передачі бачив чоловічка (російськомовного, до речі), який сказав таку фразу, мовляв, мова — це якийсь код, за яким визначається, хто свій, а хто чужий. Ясна річ, що прихильникам ідеї «одна країна — один народ — одна мова» така думка до смаку. Але думка ця в корені хибна, хоч і зовні може бути привабливою, а тому — небезпечною (життя і, на жаль, смерть, підтвердили мою правоту: адже дуже багато патріотів, зокрема тих, хто воює на Сході, — російськомовні громадяни України).

Можна укотре вже навести приклад багатомовної Швейцарії, в якій ті, хто розмовляє німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами, — відчувають себе не німцями, французами, італійцями і ретороманцями (ці, правда, найменшою мірою), а швейцарцями.

Можна навести як приклад США, де державною мовою є мова колишньої імперії, проти котрої воювала (причому двічі) молода американська держава. Адже англійська стала державною мовою Сполучених Штатів, а не, скажімо, мова могікан, котрі мешкали недалеко від Нью-Йорка, знищених, до речі, жителями цієї молодої і демократичної держави.

Або приклад Перу і Болівії, де, крім мови колишньої імперії, офіційними є також мови корінного населення — кечуа і аймара.

Колишній журналіст «Української правди», а нині депутат Верховної Ради Сергій Лещенко у своєму блозі від 5 липня 2012 року описав, як у Шотландії захищають гельську мову. Блог цей теж, до речі, присвячений злополучному «мовному» закону. Він висвітлив дуже важливу річ, сам, можливо, не усвідомивши її важливості. «Мова не є ознакою національної самоідентифікації сучасних шотландців», — написав у своєму блозі Лещенко. І це дійсно так. Але, додам від себе, у шотландців почуття національної ідентичності неймовірно загострене. Можу сказати, що всі співробітники британського посольства в Україні, в якому мені довелося недовго попрацювати, фотографувалися на фоні не Union Jack, а синьо-білого прапора Шотландії (при цьому нікому в голову не спало звинуватити їх в сепаратизмі, а якщо і прийшло — то без будь-яких наслідків). На свята чоловіки-шотландці неодмінно одягають кілт (власне, спідницю) — але не будь-який, а забарвлення, характерне для їхнього клану, а це означає, що всі шотландці знають, до якого клану належать, і простежити свій родовід не становить для них особливих труднощів.

Так що, виявляється, мова — не єдиний і далеко не головний атрибут національної самоідентификації.

Але це звичайно ж не означає, що мовою, якщо вона існує, потрібно нехтувати. У шотландців не залишилося мови, причому вони її втратили дуже давно — ще в середньовіччі.

У сусідніх ірландців ситуація трохи краща, але теж не надто. На відміну від шотландської, ірландська мова збереглася. Але користуються нею в побуті всього десь 5 % населення.

На початку XX століття ірландські націоналісти хотіли відродити ірландську мову, силою змусивши говорити нею співгромадян. З цього, природно, нічого не вийшло. Але влада Ірландії знайшла інший спосіб зберегти мову. Сьогодні вона має статус державної поряд з англійською (точніше, англійська — поряд з ірландською). Крім того, що всі написи виконані двома мовами, є вимога закону, що зобов’язує всіх держчиновників володіти ірландською мовою. В ірландському парламенті всі промови проголошуються двома мовами — як правило, промовець виголошує промову англійською, а потім повторює її ірландською (подібна практика існує і в Уельсі — навіть прес-реліз, який я розміщував на сайті посольства, дублювався валлійською мовою лише з тієї причини, що повідомлення було створене в Уельсі).

В Україні, припустімо, також є вимога до чиновників володіти державною — тобто українською мовою. Але чи виконується цей закон? Зрозуміло, що, як і багато інших законів, не виконується. Саме тому противники сумнозвісного закону про мови резонно побоювалися, що у держслужбовців повністю зникне мотивація говорити українською мовою.

Бізнес-гуру Кеньїті Омае в своїй книзі «Виклики та можливості наступного глобального етапу в нашому світі без кордонів» (Kenichi Ohmae. The Next Global Stage Challenges and Opportunities in Our Borderless World, 2005) порівнює поширення російської мови в колишньому СРСР і в країнах соцтабору та англійської мови в усьому світі, в тому числі на теренах колишньої радянської імперії. Ми, що живуть тут, і без Омае знаємо, що російська мова насаджувалася в радянських околицях та країнах соціалізму, що переміг. І коли радянська імперія впала, потреба в російській мові миттєво зникла (нехай і не повністю).

«Це яскраво контрастує з тією роллю, яку в глобальній економіці відіграє англійська мова. Ніхто не змушує її вчити», — резонно зауважує мудрий японець.

Мені здається, хворобливість сприйняття певною частиною українців будь-якого офіційного статусу російської мови обумовлена політичним і в чомусь навіть історичним впливом з боку Росії.

Тобто, іншими словами, неприйняття російської мови в Україні буде зберігатися доти, поки буде існувати (хоча б теоретично) загроза російської агресії (але, як не парадоксально, саме під час безпосередньої агресії неприйняття проявляється до всього російського, але найменшою мірою — до російської мови).

Російської окупації бояться не тільки в Україні, але і, наприклад, в країнах Закавказзя, в Прибалтиці і навіть у Польщі. Дарма, що ці країни (частина з них) — члени НАТО. Є положення, згідно з яким напад на одну з країн Альянсу означає оголошення війни всьому блоку. Але це, так би мовити, на папері. Уявімо собі, що Росія втручається в Естонію. Невже Франція, або Німеччина, чи навіть США встрягнуть у війну? Я в цьому дуже сильно сумніваюся. А ви? До речі, немає ніяких ілюзій на цей рахунок і у Джорджа Фрідмана з Stratfor, про що він пише в своїй книзі «Наступні 100 років» (George Friedman. The Next 100 Years. 2009).