Розділ «Проект «Україна»»

При цьому Україна відчувала генетичний зв’язок з відірваними землями. У 1649 році, коли до Хмельницького прибули королівські комісари, щоб вручити йому знаки гетьманського достоїнства, він відмовився від будь-яких переговорів з Польщею, заявивши про намір «вибити з лядської неволі весь український народ» (цитується за «Нарисами історії українського народу» М. С. Грушевського). А ще Хмельницький заявив, що він — «російський самодержець» (руський) і що українська держава простягається (sic!) «по Львів, Холм і Галич».

Хмельницький укладав союзи з Кримським ханством і його сюзереном — Туреччиною. З трансильванським князем Ракоці. Союз із Московією був одним із декількох (щоправда, він виявився найдовшим). Найбільше Хмельницький цінував відносини зі Швецією. Шведський король Карл X радив Хмельницькому розірвати союз із Росією, мотивуючи це тим, що «московити не потерплять у себе вільного народу» (цитується за «Нарисом історії українського народу» М. С. Грушевського).

Союз із Москвою продовжував обтяжувати спадкоємців Хмельницького. «Хмельницький залишив нерозв’язаним вузол, яким він зв’язав так поспішно Україну з Москвою, — конфлікт зовнішньої політики і ще більш серйозний конфлікт на ґрунті державних відносин», — пише Грушевський у «Нарисі історії українського народу» (глава XVII).

Москва, не бажаючи відмовлятися від українських земель, проте, двічі зрадила Україну, спочатку уклавши мир із Польщею, який суттєво ускладнив визвольну боротьбу українців, а потім розпаювавши з Польщею за Андрусівським договором українські землі. «Переконавшись, що всієї України вона втримати не в змозі, Москва відмовилася від земель на захід від Дніпра (правобережних), залишивши їх Польщі, на превелике обурення українських патріотів, котрі нарікали на цей поділ української, і тісніше — козацької території, тим більше, що цей важливий крок московський уряд зробив без їх участі та відома», — пише Грушевський. При цьому, за його словами, Лівобережну Україну і Київ з околицями «Москва не випускає з рук», не соромлячись, обмежуючи українську автономію.

Поділ українського народу істотно знизив його потенціал визвольної боротьби, становлення як нації. Чи було це зроблено навмисно? Дуже сумнівно. Правий Грушевський: Росія на той момент була просто не в змозі утримати всі українські землі. Це, до речі, дуже добре вписується в колоніальну логіку будь-якої держави-метрополії. По всьому світу живуть народи, розділені кордонами, при цьому в одну адміністративну одиницю нерідко втиснуті різні етноси, що незмінно породжує напруженість.

Не дивно, що українські лідери, чи то Виговський, чи Дорошенко або Мазепа, продовжували шукати допомоги у «традиційних союзників» — Туреччини, Криму, Швеції і навіть Польщі.

Через рік після смерті Хмельницького гетьман Іван Виговський вирішив повернути Україну до складу Польщі, але вже на правах третього рівноправного суб’єкта федерації Речі Посполитої (першим була «польська корона», другим залишалося Велике князівство Литовське). Спочатку Гадяцький договір (або, як його називали, Гадяцька комісія) припускав наявність в Україні своєї валюти, державної скарбниці, гетьмана і міністрів. Православна віра на українських землях зрівнювалася в правах з католицизмом, а митрополит і чотири єпископи отримували місця в польському сенаті. Крім того, Київська академія отримувала права Краківського університету. У поправках, які були надіслані на Сейм, де розглядався договір, також була пропозиція розширити територію Великого князівства Російського (Руського) за рахунок приєднання Галичини, Волині, Поділля.

Як пише Грушевський, у початкових начерках тексту договору також містилася думка «забезпечити Україні нейтральне положення між Польщею і Москвою — зародок ідеї України як вічно нейтральної держави під протекторатом Польщі та Москви». «На жаль, ця ідея не отримала подальшого розвитку». Як бачимо, ідея позаблоковості України — також не винахід сьогоднішнього дня.

Не новими є і спроби української еліти апелювати до міжнародного співтовариства для вирішення конфліктів із Москвою. Після підписання Гадяцького договору Україна почала військові дії проти Московії. Європейським правителям був розісланий циркуляр, в якому роз’яснювалися причини розриву з Москвою і початку війни. Навести повністю цей циркуляр немає можливості, хоч і дуже хочеться — надто вже текст прикметний. Сенс цього документа зводився до того, що Москва, по-перше, зрадила Україну, примирившись з Польщею, а по-друге — посіяла смуту і розкол у внутрішніх українських справах.

Вплив польського і російського (руського) факторів на українську ідентичність завжди був дуже великим (і зберігається й дотепер).

«Для розуміння феномену української нації потрібно пам’ятати, що етнічних українців одночасно вважали своїми співвітчизниками поляки і росіяни», — стверджує Роман Шпорлюк.

За його словами, дуже багато українців були готові стати росіянами, якби Росія стала європейською конституційною державою.

«Сюжет української історії XIX століття — це п’єса, в якій український національний проект воює з польськими і російськими претензіями до нього», — вважає історик.

З цим я згоден уповні. Так, читаючи «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича, я звернув увагу на те, що цей польський автор XIX століття трактує повстання під проводом Богдана Хмельницького не як народно-визвольну, а як громадянську війну, бо українці і поляки — один народ, і українці, підбурені Хмельницьким, який в цьому конфлікті вирішує суто особисті питання, загрузли у братовбивчій війні. Але мине час, і люди схаменуться, зрозуміють, наскільки вони помилялися, наскільки були обмануті у своїх очікуваннях. Час минув, і одумалися, швидше, поляки, які, принаймні на словах, не закидають Україні територіальних та інших претензій. Будемо сподіватися, що з часом претензії зникнуть і з боку росіян, але коли це станеться — хтозна. А поки, за словами Володимира Путіна, українці і росіяни — один народ, і що криє у собі цей постулат, не знає ніхто.

Моя особиста думка: український національний проект виявився успішним, хоча він ще не завершений. Проте мені здається, що більш згуртованої і, головне, монолітної нації, ніж сьогодні, вже не буде — завершальні стадії цього проекту будуть стосуватися таких речей, як громадянське суспільство, вдосконалення суспільно-політичних, правових та інших інститутів.

Глобалізація, що триває, буде розмивати національну ідентичність, передовсім в її етнічній складовій, причому далеко не тільки в українській. «Шаровари й вертепи» залишаться тільки на рівні народних колективів, які будуть за гроші показувати своє мистецтво туристам.

А якщо серйозно, то нам — тим із нас, хто особливо активний у цьому напрямку, — потрібно раз і назавжди відмовитися від стереотипів «золотого століття українства», спроб його відтворити в реаліях сьогодення, а натомість зосередитися на формуванні (доформуванні) сучасної української нації, або, як її іноді називають, модерної — хто зі знанням справи, а хто — заради красного слівця.