На початку березня 1986 року, невдовзі після виходу у друк «Капелюха», я отримав листа від містера І., художника з Лонг-Айленду. Він писав:
Я доволі успішний художник, мені щойно виповнилося шістдесят п’ять. Другого січня цього року, коли був за кермом, з боку пасажирського сидіння в мій автомобіль врізалася невелика вантажівка. У кабінеті невідкладної допомоги місцевої лікарні мені сказали, що у мене струс мозку. Під час обстеження очей виявили, що я неспроможний розрізняти літери чи кольори. Літери здавалися мені грецькою графікою, а зорове сприйняття було таким, наче я дивився на екран чорно-білого телевізора. За кілька днів уже почав розрізняти літери, а зір став немов у орла: я можу побачити черв’яка, який звивається у кварталі від мене. Гострота зору вражає. Проте я абсолютно не розрізняю кольорів. Я ходив до офтальмологів, які нічого не знають про цю колірну сліпоту. Ходив і до неврологів — безрезультатно. Під гіпнозом я все одно не можу розрізняти кольори. Я вже пройшов усі можливі перевірки. Усього й не перелічиш. Мій коричневий собака — темно-сірий. Томатний сік — чорний. Зображення на екрані кольорового телевізора — якась плутанина.
Містер І. скаржився, що у похмурому, «тупому» чорно-білому світі, у якому він тепер жив, люди мали жахливий вигляд і малювати було неможливо. Він запитував, чи не стикався я з таким випадком раніше і чи зможу простежити, що трапилося, й допомогти йому.
Я відповів, що чув про такі випадки набутої ахроматопсії, але ніколи з ними не стикався. Я не був певен, чи зможу допомогти йому, проте запросив містера І. на зустріч.
У містера І. колірна сліпота розвинулася у шістдесят п’ять років — абсолютна колірна сліпота, так, немовби він «дивився чорно-білий телевізор». Раптовість цього випадку була несумісною з будь-яким повільним погіршенням, що може спіткати колбочкові клітини сітківки, натомість вона викликала неприємність на значно вищому рівні — у ділянках мозку, відповідальних за сприйняття кольору.
До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.
За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».
Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.
Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих нейронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.
* * *
Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.
Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».
Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.
* * *
Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.
Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем.[310]
Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана.[311] Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.
У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.
* * *
У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стрімголов. Історія одного життя» автора Сакс Олівер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нове бачення розуму“ на сторінці 1. Приємного читання.
TextBook