Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Тайські тропіки

1

Мій батько помер рік тому. Я не вірю в теорію, згідно з якою людина насправді дорослішає тільки після смерті батьків. Людина ніколи не стає по-справжньюму дорослою.

Біля труни старого я піймав себе на гидотних думках. Старий мерзотник, він сповна використав своє життя. З усіх ситуацій він викручувався, немов був їх справжнім хазяїном. «У тебе, дурний, були діти… — із запалом розмірковував я, — ти ж мав мою матір у всі дірки». Здається, я був трохи знервований — не щодня ховаєш близьких. Я не хотів бачити тіло. У свої сорок років мені вже не один раз доводилося бачити небіжчиків. Тепер я намагаюся уникати цього видовища. Саме через це в мене ніколи не було тварин.

Жінки в мене теж досі немає. Багато разів траплялася нагода одружитися, але щоразу я відхиляв цю ідею. Проте я дуже люблю жінок. Безшлюбність — мій тяжкий хрест. Найбільше цей факт дошкуляє у відпустці. Люди цураються у відпустці самотніх чоловіків певного віку: вони вважають, що у тих забагато егоїзму та інших вад; переконати їх у протилежному у мене не виходить.

Після похорону я увійшов до будинку, в якому мій батько прожив свої останні роки. Його тіло знайшли тиждень тому. Біля меблів та в кутках вже зібралося трохи пилу. У віконній рамі я помітив павутину. Час та ентропія потроху брали владу над цим місцем. Морозильник був порожнім. У шафках на кухні були здебільшого запаковані пакетики «Вейт Уочерс» з напівфабрикатами, коробки з ароматизованими протеїнами та енергетичними батончиками. Я тинявся по кімнатах першого поверху, жуючи пісочне печиво зі всякою хімією всередині. У котельні я трохи попрацював на велотренажері. У свої сімдесят батько мав набагато кращу за мою фізичну форму. Щодня він протягом години робив інтенсивну гімнастику, а двічі на тиждень відвідував басейн. У вихідні він грав у теніс, катався на велосипеді з ровесниками. Деяких з них я бачив на похороні. «Він усіх нас тримав у формі!.. — зауважив один гінеколог. — Він був на десять років старший за нас, але на цілу хвилину випереджав нас на двокілометровому узбережжі». «Батько, батько, — думав я, — яким же великим було твоє марнославство». Краєм ока я помітив лавку для накачування пресу та гантелі. Одразу в голові вималювалась картина дурня в шортах зі зморшками на обличчі, проте дуже схожого на мене, який з виглядом приреченого накачував свої грудні м'язи. «Батько, — думав я, — ти збудував свій будинок на піску». Я продовжував крутити педалі, але став задихатися, ноги почали гудіти. Тут я був лише незграбним початківцем. Знову згадуючи церемонію, я ще раз переконався, що справив на всіх добре враження. Я завжди дуже добре поголений, у мене вузькі плечі; коли десь близько тридцяти у мене позначилася лисина, я почав дуже коротко стригтися. Зазвичай я ношу сірі костюми, скромні галстуки, і вигляд у мене не дуже веселий. З прямим волоссям, у тонких окулярах, з похмурим обличчям та головою, трохи схиленою уперед, щоб краще чути похоронний хор, я почувався дуже зручно, набагато зручніше, ніж, скажімо, на весіллі. Похорон, достеменно, — це для мене. Трохи кашляючи, я перестав крутити педалі. Навколишні прерії оповивала ніч. Біля бетонної конструкції, в яку було вмонтовано котел, вимальовувалась брунатна, не до кінця затерта пляма. Саме тут з проламаним черепом знайшли мого батька. На ньому були шорти та спортивний светр «І love New-York». Експерт-криміналіст сказав, що смерть настала днів зо три тому. На перший погляд можна було припустити нещасний випадок: старий міг підсковзнутися на розлитій олії чи не знаю, на чому там ще. Але підлога була абсолютно сухою; крім того, череп був проламаний у кількох місцях, трохи мозку навіть витекло на підлогу; ні, скоріше за все, це було вбивство. Капітан Сомон з Шербурзької жандармерії мав зайти до мене увечері.

Повернувшись до вітальні, я ввімкнув телевізор «Соні» 16/9 з діагоналлю 82 см, стереозвуком та вмонтованим DVD плеером. На першому каналі показували чергову серію фільму «Ксена-воїн», одного з моїх найулюбленіших серіалів; дві накачані жінки з металевими ременями та у шкіряних міні-спідницях билися на шаблях. «Занадто довго тривало твоє панування! — викрикнула блондинка. — Я — Ксена, воїн із західного долу!» У двері постукали; я приглушив звук.

Надворі вже стемніло. Вітер легко колихав гілки дерев, з яких падали бридкі краплі дощу. На порозі стояла дівчина на вигляд років двадцяти п’яти північно-африканського типу. «Мене звуть Аїша, — мовила вона. — Я прибирала у месьє Рено двічі на тиждень. Ось прийшла забрати свої речі».

— Ну так… — сказав я, — ну так… — Я намагався зробити рукою жест, який, певне, мав бути привітним, пропонуючи їй увійти. Вона зайшла, кинула швидкий погляд на телевізор: дві войовниці билися тепер врукопашну, у безпосередній близькості від вулкану; на мою думку, деякі лесбіянки мали знайти в цьому видовищі щось збуджуюче. «Не буду вам заважати, — сказала Аїша, — я всього на п’ять хвилин».

«Ви мені не заважаєте, — відповів я. — Аніскілечкі, справді». Вона кивнула головою, немов розуміла, а її очі затримались на якусь мить на моєму обличчі; мабуть, оцінювала мою фізичну схожість з батьком, роблячи висновок щодо схожості характерів. За кілька секунд вона вже повернулася і пішла до сходів, які вели до спальних кімнат. «Можете не поспішати, — зауважив я дещо приглушеним голосом, — збирайтеся скільки вам потрібно…» Вона нічого не відповіла, продовжуючи підійматися східцями; можливо, вона мене не почула. Я сів на диван, знесилений внутрішньою боротьбою. Я мав допомогти їй скинути пальто; зазвичай заведено пропонувати людині допомогти роздягтися. Цієй миті я відчув, що в кімнаті страшенно холодно. Вологий підвальний холод пробирав до самих кісток. Я не вмів розпалювати котел та й не хотів. Мій батько помер, і мені слід негайно їхати звідси. Я перемкнув телевізор на третій канал саме на третій тур гри «Питання до чемпіона». У ту хвилину, коли Жюльєн Лепер оголошував Надеж з Валь-Фуре, що вона зберегла свій титул у третій грі поспіль, Аїша з’явилася на сходах з легкою сумкою через плече. Я вимкнув телевізор і швидко підійшов до неї. «Я завжди захоплювався Жюльєном Лепером, — сказав я. — Навіть тоді, коли він не знає міста або села, з якого приїхав учасник гри, йому завжди вдається щось сказати про його департамент чи регіон; він знає, хоч приблизно, особливості місцевого клімату та природи. І що найважливіше, він знає саме життя: гравець для нього насамперед — жива людина. Він розуміє її проблеми й радощі. Ніщо з того, що є суворою реальністю для гравця, йому не чуже й не вороже. Будь-кого з гравців він може розговорити стосовно його професії, родини, захоплення — тобто всього того, з чого, на його думку, складається життя. Досить часто гравці співають, грають у духовому оркестрі, беруть участь у організації місцевих свят або присвячують себе вирішенню якоїсь гуманітарної проблеми. Часто їх діти теж знаходяться в залі. Взагалі передача справляє враження, що всі ці люди щасливі, і тоді сам починаєш почуватися краще і робишся щасливішим. Ви зі мною згодні?»

Вона мовчки дивилася на мене, не посміхаючись; її волосся були зібране в шиньйон, на обличчі практично не було косметики, одяг був скоріше невиразний… Серйозна дівчина… Вона постояла кілька секунд, а потім низьким, трохи хрипким від боязкості голосом сказала: «Я дуже любила вашого батька». Я не знайшовся, що їй відповісти; це здалося мені дивним, але цілком можливим. Старому, певне, було що розповісти: він мандрував Кенією, бував у Колумбії чи не знаю, де ще; він розглядав носорогів у бінокль. Щоразу, коли ми зустрічалися, він іронізував з приводу моєї роботи чиновника та стосовно безпеки, яка з цього випливала. «Добру роботу знайшов, не бий лежачого», — часто повторював він, навіть не намагаючись приховати свою зневагу; зі стосунками в сім’ї завжди так. «Я вчуся на медсестру, — продовжувала Аїша, — але оскільки я пішла від батьків, то мушу працювати». Я напружив мозок у пошуках належної відповіді: спитати про рівень квартплати в Шербурзі? Врешті-решт я схилився на користь «Авжеж…», що мало вказувати на певне розуміння життя. Це, здавалось, її задовольнило, і вона пішла до дверей. Я припав до вікна, спостерігаючи, як її «Фольксваген Поло» розвертався на брудній дорозі. По третьому каналу показували фільм, дія в якому відбувалася на селі в дев’ятнадцятому столітті з Чекі Каріо в ролі фермера. Між уроками гри на фортепіано дочка хазяїна — його грав Жан-Пьєр Маріель — дозволяла собі деякі вільності у стосунках зі звабливим селюком. Вони обіймалися у стайні; я занурювався в сон у той момент, коли Чекі Каріо енергійно рвав її шовкові трусики. Останнє, що я пам’ятаю, — свині великим планом.

Прокинувся я від холоду та болю. Мабуть, я заснув у незручному положенні — мої шийні хребці не рухалися. Підводячись, я зайшовся кашлем. Мій подих наповнював паром крижану атмосферу кімнати. Дивно — по телевізору на першому каналі йшла передача «Рибалка». Довелося прокинутися або принаймні дочекатися повного повернення свідомості, достатньої для того, щоб знайти пульт. Куди я його закинув, я не пам’ятав. Нічна передача була присвячена сомам, гігантським рибам, позбавленим луски. Через глобальне потепління клімату їх стало набагато більше у французьких річках; зокрема вони уподобали собі околиці атомних станцій. У репортажі була зроблена спроба пролити світло на деякі міфи: дійсно, довжина дорослого сома могла сягати трьох-чотирьох метрів. У департаменті Дром навіть спостерігали екземпляри, довжина яких перевищувала п’ять метрів, і в цьому не було нічого дивного. Проте сюжет зовсім не торкався хижацького норову сомів та випадків їх нападу на купальників. Атмосфера загальної підозри, яка оточувала сомів, здавалося, певним чином передавалась і тим, хто їх ловив. Невелике товариство рибалок на сомів не приймали до більшого товариства рибалок. Від такої зневаги його члени страждали і, користуючись тією нагодою, що з’явилася на екрані, намагалися виправити це негативне ставлення до себе. Звичайно, вони не могли послатися на гастрономічні мотиви: м’ясо сомів вважається абсолютно неїстівним. Проте йшлося про дуже красиву рибалку, інтелектуальну і спортивну водночас, яка не мала нічого спільного з ловлею щуки і заслуговувала на більш численну армію прихильників. Я походив по кімнаті, але так і не зігрівся. Думка лягти в ліжко мого батька була для мене нестерпною. Врешті-решт я піднявся за подушками та ковдрами, так-сяк влаштувався на дивані. Я вимкнув телевізор одразу ж після титрів «Сом: розвінчання легенди». Ніч була непроглядною. Тиша теж.

2

Все має свій кінець. І ніч також. Із заціпеніння мене вивів чистий та дзвінкий голос капітана Шомона. Він вибачився, що не зміг заскочити напередодні. Я запропонував йому кави. Поки грілася вода, він поставив свій ноутбук на кухонний стіл, приєднав принтер, надаючи мені можливість перед від’їздом перечитати та підписати свідчення; я схвально щось буркнув. У жандармерії, яка потерпала від адміністративних формальностей, не вистачало часу на виконання своєї головної функції — проведення розслідувань. Про це я дізнався завдяки телевізійним передачам. Цього разу капітан палко підтримав мене. Ось ідеальний допит, добрий початок, взаємна довіра… Windows вантажився з невеликим веселим шумом.

Смерть мого батька трапилась увечері або вночі чотирнадцятого листопада. В цей день я працював; п’ятнадцятого я теж був на роботі. Звичайно, я міг би взяти машину, вбити батька та вночі повернутися. Що робив я ввечері та вночі чотирнадцятого листопада? Наскільки пам’ятаю — нічого… Нічого примітного. В пам’яті, у всякому випадку, не залишилося про це ніяких спогадів, хоча минув лише один тиждень. У мене не було ні постійної сексуальної партнерки, ні по-справжньому близького друга… Ну як тут згадати? Дні минають… Минають та й годі. Я кинув заклопотаний погляд на капітана Шомона; я дуже хотів допомогти йому або принаймні підказати напрямок пошуків. «Зараз подивлюся в записній книжці», — сказав я. Шукав я безнадійно, не очікуючи від цього жодних результатів. Проте напроти чотирнадцятого стояв номер мобільного телефону, а під ним ім’я — Коралі. Що це ще за Коралі? Казна що, а не записник.

«Що за мізки в мене?! Не мізок, а купа лайна…» — подумав я, розчаровано посміхаючись.

— Не знаю, мабуть, я був на вернісажі.

— Вернісажі? — він терпляче чекав. Його пальці завмерли в кількох сантиметрах від клавіатури.

— Так, я працюю в Міністерстві культури… Готую досьє для фінансування виставок, а іноді концертів.